Глава 12

ТИМОФІЙ

Перепаркувавши машину Христини, покидаю салон й пильно дивлюся услід своїй сусідці. Щось в слова малого не віриться. Я добре пам’ятаю того діда. Я на власні очі бачив, як його речі пакували у вантажний бус, а на контролі був його онук Іван. Син діда Панаса загинув, тож рідніших, ніж онук, в чоловіка немає.

Чомусь здається, що цей малий сказав це навмисно. Він люто ненавидить мене, то, напевно, у такий спосіб вирішив відімстити.

— Ну і чого ти витріщаєшся на неї? — шипить Христина. — Поїхала — і хай їде. Іще мені добра самаритянка знайшлася. Краще б мужика нормального собі знайшла, а малому батько був би, а так он розпуста росте. Понароджують, а потім гордяться, бо, бачте, вона одинока мати. Їй всі привілеї.

Набравши повні легені повітря, видихаю його і переводжу погляд на свою колишню.

— Христино, з тобою все добре? Що ти несеш? Ти ж її зовсім не знаєш... Навіщо цей бруд?

— Я не знаю? — зривається криком дівчина. — Щось я ні разу у її дворі чоловіка не бачила.

— Христино, досить! — суворо гримаю.

— Тимофію, а, що ти її захищаєш? — лементує дівчина. — Може це не ти казав, що вона гадюка нелюдяна. Домовитися з нею не можна, а тепер, що? — вона замовкає, пильно дивлячись у мої очі, а тоді випалює: — Постривай. Ти, що, запав на неї?

У душі хмикаю, але незворушно дивлюся на Христину, дуже вже хочеться мені допекти їй, а ще хочу, аби вона якнайшвидше пішла звідси.

— А якби навіть так, тобі, то, що? Це моє життя.

— Тимофію, ти при розумі? Скажи, що ти зараз жартуєш? — з недовірою перепитує білявка, яка від учора стала мені чужою.

— Я навіть не думав жартувати, Христино, — віддаю їй ключі від її авто і ховаю руки в кишені штанів.

Погляд стрибає у небо — знову посипав дрібний сніг. Як же гарно на вулиці. Тільки настрій паршивий, і ще Христина нерви псує.

— Тимофію! — реве вона. — Як ти так можеш?

— Як?

— Ти в стосунках зі мною, а сам запав на цю... — в її голосі стільки злоби та люті, що мене аж пересмикнуло. Напевно, сьогодні ця мила крихітка показала, на що здатна насправді.

Дивлюся згори вниз на привабливу красуню, до якої зараз почуваю відразу, і холодно нагадую їй:

— Перепрошую, Христино. Ми уже не в стосунках. Ти пішла від мене — забула? Зрештою, після того, як ти була зі Запісоцьким, не розумію, навіщо ти прийшла до мене сьогодні.

— Я не була зі Запісоцьким, — невдоволено фиркає дівчина. — Те, що він був у мене вдома, нічого не означає.

Посміхаюся колишній в обличчя. Невже вона вважає мене цілковитим ідіотом? Напевно, я так всі ці роки виглядав. Робив для неї все, що вона просила, а вона вважала, що так буде завжди.

Раптом дзвонить її телефон. Вона, вийнявши його з кишені шуби, скидає дзвінок, але я встигаю побачити, хто дзвонив. Відверто дивлюся на дівчину. Ні, я не вимагаю пояснень. Я все зрозумів.

Христина, заховавши телефон, удає, ніби нічого не трапилося, а я, не витримавши, питаю:

— Чому слухавку не береш? Він же хвилюється?!

Білявка з благанням зиркає на мене і починає:

— Тимофію, у мене із Запісоцьким нічого не має. Та й не було ніколи нічого.

Хмикнувши, погоджуючись, трясу головою й питаю:

— А якби у моєму домі з ванни вийшла наша сусідка, що б ти подумала? А я б пояснив, що в неї немає води, і вона прийшла до мене голову помити?

— Я б... Ти б... — невиразно лютує дівчина.

— Отож, Христино, я бачу, що ти в захваті. Не потрібно більше нічого говорити. Не потрібно вішати мені локшину на вуха та доводити безглузді речі. Мені не вісімнадцять, і я не наївний телепень, якого можна пошити в дурні, — зволожую вуста та сухо кидаю. — Між нами все скінчено. Щасливо залишатися!

Оминувши Христину, йду у двір. Ця розмова не потрібна. Вона безтолкова. Досить переливати з пустого в порожнє. Я не пробачу Христині її підлості.

— Тимофію!

Гукає мені услід білявка, та я йду крізь пелену снігу до будинку, наче не чую. Не хочу її більше ані чути, ані бачити.

Увійшовши в дім, йду до свого кабінету. Хочу залишитися на самоті. Набридло все та всі. Життя здається пустим, не змістовним. Я знову залишився один. Тепер сумніваюся, що зможу повірити комусь із жінок. Краще, он, житиму, як моя сусідка — один. Цікаво, а чому вона й справді досі одна? Де батько малого?

Зітхаю й, присівши в крісло, думками повертаюся до розмови з Інною та її сином. Невже вони казали правду? Ні. Точно ні. Цього бути не може.