Глава 11

ІННА

Виїхавши з двору, я була змушена зупинитися, бо дорогу перегородив велетенський білий позашляховик. Дівчина нашого сусіда припаркувалася впоперек. Я попросила охоронця покликати когось із господарів. І от, доки чекаю, страшенно дратуюся. Недобрі передчуття зародилися в душі. Чомусь на доброзичливість цих людей не чекаю. Від них можна чекати лише невдоволення.

Тарас чемно сидить у машині, а я, мов на голках, чекаю приходу Сулима чи його мадам.

Нарешті помічаю, як з двору виходить без верхнього одягу мій сусід, а за ним поспіхом мчить білявка.

— Доброго дня! — підійшовши ближче, вітається чоловік й одразу питає. — Що трапилося?

— Доброго! — фиркаю на його привітання й одразу питаю. — А ви не бачите? Ваша машина перегородила всю дорогу. Проїхати неможливо.

— А тобі, чого туди їхати? — зривається невдоволенням білявка. — Виїзд з кварталу там. — Вона вказує рукою мені за спину.

Я в шоці, закочую очима і холодно відмахуюся.

— Послухайте, шановна, я з вами овець не пасла, тож попрошу мені не тикати, і це одне, а інше, — я не повинна перед вами звітувати, куди я їду та за чим. Або забирайте машину...

— Або, що? — верещить білявка. — Що ти зробиш? — Вона зневажливо міряє мене з ніг до голови і просто в обличчя випльовує: — Бідося ходяча. Та, що ти можеш?

— Христино! — гримає на білявку Сулим.

— Що, Христино? — обурюється вона, оглянувшись на чоловіка, а тоді просить: — Скажи їй щось...

— Христино, забери машину! — раптом наказує чоловік.

Помічаю, як очі білявки наповнюються гнівом і її понесло.

— Я маю забрати машину? — зривається криком вона, оглянувшись на Сулима. — Тимофію, ти нічого не плутаєш? Я нічого забирати не буду, нема чого їй туди їхати.

Я стою шокована. Схоже, ці двоє одне одного варті. Бо білявка верещить, не зупиняючись, а Сулим дивиться мовчки на неї.

Кліпаю, коли гримають дверцята мого авто. Оглядаюся і миттю вся напружуюся — з авто вийшов Тарас. Він, підійшовши, свистить, і коли білявка замовкає, оглянувшись на нього, він звертається до наших сусідів:

— Доброго дня, пані та панове! А, що тут відбувається? Ви чого мою маму ображаєте? Чи ви гадаєте, вам все можна? Ви ж людей за людей не вважаєте. Чи думаєте, вам це з рук зійде? Від коли ви приїхали сюди, люди спокою не знають.

Лише спантеличено кліпаю, бо почути щось схоже від сина не чекала.

— Послухай, ти... — зривається білявка.

— Леді, майте повагу, я іще не закінчив, — перебиває її мій син, чим шокує мене. Навіть нічого не встигаю сказати, як він продовжує: — Мене взагалі-то Тарас Антонович звати. Попрошу запам’ятати та не обзивати мене пончиком. — Він примружує одне око і продовжує: — Отож, досить беззаконня. Заберіть свою машину. Нам проїхати потрібно. Бо, виявляється, там у кінці кварталу живе дідусь, якого ви викинули з третього будинку. І живе він у недобудові вже два роки. Ви як взагалі? Спите спокійно? Совість не мучить? А тепер годі дивитися, дайте проїхати.

— Іди геть! — зривається білявка, а от сусід великими очима дивиться на мене.

Тарас теж зиркає на мене і просить:

— Мам, ходімо пішки, бо ці люди, схоже, справді серця не мають.

Зачиняю пультом свою машину та йду за сином з осудом, зміривши парочку, яка мовчки стоїть біля воріт фешенебельного двору.

— Інно Романівно, поверніться. Я вже забираю машину, — раптом кличе мене Тимофій.

Оглядаюся і бачу, як чоловік вихопив ключі у білявки та йде до машини.

— Тарасику, зачекай! — кличу сина.

Він оглядається і, йдучи задом, кидає:

— Мам, наздоженеш. Бачити їх не хочу.

Зітхаю та таки йду по авто, бо пішки йти в кінець кварталу реально дуже далеко. Я вражена поведінкою сина. Він мене сьогодні вразив. Навіть не очікувала, що він так толерантно стане на мій захист.