Глава 10

ТИМОФІЙ

Так і стою у вікні на сходовій клітці. Намагаюся заспокоїтися, але погано виходить. В умі пробую вгадати, якими будуть дії та слова Христини.

Кліпаю, бо мою увагу привертають сусіди, які вийшли на вулицю і кудись подалися. А вже за кілька хвилин заходилися чистити сніг.

Хмикаю. Не дивно, що Інна у такій прекрасній фізичній формі. Все робить сама. Чому ж не найме собі працівників? Ну хоча б одного? Їй би легше було. Невже коштів не вистачає? Не думаю. Її адвокатські контори доволі популярні...

— Ти ще довго тут будеш стояти? — чую за спиною.

Набираю повні легені повітря, адже я навіть не чув, як Христина підіймалася сходами.

— Невже так важко спуститися до мене? Чи боги і наміру не мали спускатися?

Примружившись, просто стою, втупившись у сусідній двір. Я не в захваті від своїх сусідів, там ще мала бути моя територія. Але Інна відмовилася продавати мені землю та наробила стільки кіпішу, що я мусив відступити. Але зараз, дивлячись на сусідів, мені їх шкода, та з іншого боку я захоплююся ними. Вони завзяті та цілеспрямовані. Вони живуть реальне життя. Он знову дуркують, сміються. Заздрю їм білою заздрістю.

— Тимофію, ти чуєш мене? — волає позаду моя уже колишня.

— Не кричи, — кидаю через плече, не обертаючись. — Не глухий. А чути тебе я тепер не зобов’язаний.

— Та невже? — шипить Христина. — Ти перший почав. Перший зрадив мене із секретаркою. А я перед тобою ні в чому не винна.

Я лише хмикаю і криво посміхаюся, дивлячись у вікно.

— Ти можеш мені не вірити. Але Запісоцький учора приходив полагодити кран у ванній.

— Я ще не бачив, щоб сантехніку лагодили у банному халаті, — оглядаюся на колишню. — Чи який він кран лагодив?

— Тимофію, не починай. Що це за сцени ревнощів? Ти не маєш на них жодного права...

Знову хмикаю та посміхаюся, заскочений словами Христини.

— Розслабся, Христю, та лести собі. Я не ревную. Мені байдуже. Тільки твого візиту сьогодні не розумію. І якщо бути чесним, не чекав.

Христина, опустивши очі, хвилину мовчить, а тоді, стрільнувши очима, заявляє:

— Ну ти ж учора пішов. А я не хочу, аби ти думав казна-що.

Набираю повні легені повітря, аби не зірватися. Бо не розумію, чи то моя колишня прикидається, чи реально намагається пошити мене в дурні. Повертаюся до вікна, знову дивлячись у сусідній двір.

— Христино, ти ні про, що не хвилюйся. Я нічого не думаю. Я зробив висновки. От і все.

— Які ти висновки зробив? — чіпляється за мої слова дівчина.

— Навіщо ти прийшла? — питаю у відповідь.

Дівчина мовчить, і коли мовчанка затягується, звертаюся до неї:

— Підійди до мене. — Коли Христина зупиняється поруч, киваю головою у вікно й питаю: — Бачиш мою сусідку?

— Бачу. А вона тут яким боком?

— Ніяким, — відмахуюся і одразу починаю пояснювати. — Вона старша від тебе на шість років. Її сину десять минуло, у неї власний бізнес, вона теж відома особистість, але сніг он шуфлює сама...

— І що? — різко перебиває мене Христина. — Їй ніхто не винен, що не може собі нормального мужика знайти.

Хмикаю і таки зиркаю на дівчину поруч.

— Нормального — це якого? — примружившись, питаю. — Щоб гроші сипав наліво та направо? Щоб з вечора поплакалася, а на ранок все було? А іще, щоб оленячі роги йому вчепити, а він і не помітив. Такого?

— Тимофію, ти про, що? — кліпає невинними оченятами Христина.

— Не про, що, а про кого, — виправляю її. — Невже ти думала, я це проковтну?

— Але ж я...

Щось починає нечітко Христина, але я перебиваю її.

— Ти щойно бачила, що можуть жінки. Тож я тебе більше не затримую, — сухо випалюю і так само додаю: — Ти пішла тиждень тому, і дороги назад нема.

— Тимофію, ти не можеш...

— Я все сказав, і більше тебе не затримую, — безцеремонно перебиваю свою колишню.

— Тимофію, ти геть знахабнів? — зривається Христина. — Ти думаєш, я терпітиму твої приниження? Я заслуговую на пошану та повагу. Для чого оці ідіотські порівняння мене з сусідкою? Я обіймала титул “Міс” цілий рік, а вона?

Вкотре хмикаю та нагадую:

— Ти обіймала рік часу куплений титул. А вона стала відомою завдяки своїй праці.

— Тобто куплений? Тимофію?! Поясни! — ледь не квадратними очима дивиться на мене дівчина.

Зітхаю і дивлюся, як мої сусіди сідають в машину та їдуть з двору.

— Христино, твій титул “Міс” був куплений мною. Чи ти думаєш, твій липовий диплом про вищу освіту зіграв важливу роль? Я гадав, ти це розумієш.

Дівчина схлипує. А я стискаю вилиці. Мені боляче її бачити й водночас неприємно. Це знову дешева гра на публіку. Тільки для чого? Я не пробачу їй зраду. Навіщо оця брехня? Невже вона думає, в мене мізків немає? Нахабний обман із Запісоцьким ще більше обурив мене. Бо продюсер не питав про ключ чи іще щось, а цікавився, чи вечерю привезли. Видихаю і просто мовчу. Сподіваюся, Христина розуміє, що її візит та спроба повернутися — провальні.

— Цього бути не може. Ти обманюєш, аби змусити мене плакати. Я сама завоювала титул “Міс”, — схлипує дівчина.

Та я більше не вірю її сльозам. Вони фальшиві, як і вона сама.

Чую кроки, що наближаються, і внизу з’являється мій управитель.

— Тимофію Вікторовичу, там ваша сусідка вас кличе.

— Щоо? — протягує Христина, її очі ледь не вивалюються з орбіт. — Сусідка кличе?! Що у тебе з нею? Мене тільки тиждень не було... То ось чому ти її мені у приклад ставив... Ти кретин останній. Зараз я поговорю з цією адвокатесою. Я їй розкажу, як до чужих чоловіків чіплятися. — Розвернувшись, Христина йде вниз, а я кидаюся за нею.

Дивно, що моя сусідка мене кличе. Що їй потрібно? Невже прийшла звинувачувати мене у вчорашньому падінні?

Поспішаю за Христиною, адже я не хочу, аби вона накидалася на сусідку зі своїми божевільними припущеннями. Мені точно буде соромно за них.

Опиняємося в прихожій, як раптом дзвонить телефон дівчини. Вона виймає його, і я встигаю побачити, що дзвонить Запісоцький. Мене пересмикує. Невже тепер вона і далі стоятиме на своєму та намагатиметься впарити мені брехню за правду?