Глава 9

ІННА

Повернувшись після наших розваг в будинок, ми з Тарасиком набрали у високі скляні чашки глінтвейну і подалися в мою улюблену кімнату до каміна. Запалили арома-свічки і влаштували собі вечір релаксу. Син попросив залишитися тут на ніч, і я не змогла йому відмовити. Ми постійно засинаємо тут на різдвяні свята та у новорічну ніч. Тож сьогодні вирішили влаштувати собі маленьке свято. Хоча для мене це і так свято. Мій маленький помічник влаштував його для мене сьогодні.

Прокинулися ми пізно і разом з сином подалися готувати сніданок. Тож вже через пів години у нас була готова яєчня, салат зі свіжих овочів та ковбаски на грилі. А на десерт — капучино з круасанами.

Сіли за стіл, і малий, пильно глянувши на мене, питає:

— Мам, ти пам’ятаєш такого старенького дідуся Панаса? Він від нас у третьому будинку жив? Доки той мільйонер не приїхав у наш квартал...

Таке запитання сина дещо бентежить мене. Взявши виделки в руки, пильно дивлюся на нього.

— Пам’ятаю. Але ж він продав будинок Сулиму і поїхав жити до онука, — розповідаю сину те, що знаю.

Я ж особисто розмовляла з Іваном — онуком того дідуся. І він запевняв мене, що забирає старенького до себе. Дідові тоді шістдесят п’ять було, і він зовсім на старенького не скидався. Такий ще живчик, нівроку.

— Ага, якби ж не так, — заперечує мої слова син. — Я вчора розмовляв з Сашком...

Син переповідає мені розповіді товариша, і в мене від почутого тремтять руки. Я відмовляюся в це вірити. Таке неможливо та неприпустимо. Великими очима дивлюся на сина.

— А Сашко впевнений, що це правда, чи несе що-небудь, аби нести?!

— Ні, мам, це правда. Сашко про це від бабусі дізнався, — запевняє мене Тарас.

— Це якийсь жах, — саме злітає з вуст.

Син їсть, а я просто сиджу. Мені часто доводиться мати справу з нечесними та підступними родичами. Але я не можу звикнути до холодної людської байдужості. Часом здається, що у тварин більше співчуття, ніж у людей.

— Мам, чому ти не їси? — відриває мене від думок син.

— Я їм, — відмахуюся і беруся до сніданку.

У вухах ще досі дзвенять слова того Івана. Він запевняв мене, що з дідусем все добре буде. Красиво співав, а якщо слова сина — правда, як же підло він поступив. Мене пересмикує. Все не вкладається в голові.

— Мам, тобі холодно? — цікавиться мій спостережливий синочок.

— Ні, мій хороший. Просто все це якось моторошно, — заспокоюю малого.

Син пильно дивиться на мене і задумано висловлюється:

— Знаєш, мам, я теж вчора весь вечір думав про дідуся Панаса. Якщо чесно, мені його шкода, а ще — не вистачає. Класний він.

Я ледь всміхаюся, дивлячись на свого малого розумника, а він продовжує:

— Я мав тобі це ще вчора розповісти. Але я так втомився, що навіть глінтвейн не допив.

Син продовжує їсти, я і собі беруся до трапези, але думки витають навколо того дідуся.

— Ма, а ми сьогодні поїдемо мені речі купувати?

— Поїдемо, — зітхаю. Ми ж це ще вчора мали зробити. — Але спершу потрібно двір розчистити. Ти бачив, скільки там снігу намело?

— Бачив. Але ти не хвилюйся. Я зараз сам усе почищу, — цілком серйозно заявляє мій помічник.

Посміхаюся й гладжу його по голові.

— Моє хороше сонечко, ти у мене справжній мужчина, — серйознішаю та прошу, — тільки машини нашого нийка більше не чіпати. Бо я більше мити їх не буду. Будеш мити сам.

— Пфф, — фиркає син. — Теж мені проблема. У нас он мийка дідуся Романа є. Вона не тільки машину, а навіть того олігарха разом з нею помиє.

Стискаю вилиці, аби не розсміятися. Я зараз маю бути серйозною, але холерик у мені вже сміється. На силу стримуюся.

— Тарасе, навіть не думай. Бо я за себе не відповідаю. Візьму лопату...

— І приб’єш нею того нийка? — цілком серйозно питає Тарас, перебивши мене.

Все, мене понесло. Сміючись, встаю з-за столу. Син і собі сміється. Ходжу по кухні, намагаючись заспокоїтися, а тоді зиркаю на сина.

— Тарасе, це зовсім не смішно. За нанесення важких тілесних є стаття. Ще й за грати можна загриміти.

— Мам, ну я ж пожартував, — кліпає невинними оченятами малий.

— Тарасику, досить жартів. Ти ж знаєш, що з нашим сусідом жартувати не можна, — набираю повні легені повітря і прошу. — Пообіцяй, що більше не пакоститимеш Сулиму...

Син мовчить, і це мовчання лоскоче мою нервову систему.

— Тарасику, ти коли-небудь дістанеш його, і він справді викличе поліцію. Тоді ми матимемо серйозні проблеми. Невже ти хочеш стояти на обліку в поліції?

— Не хочу, — опускає голову син, а за мить підіймає погляд і серйозно питає: — А на Сулима можна поліцію викликати?

— Ну, припустимо, можна, — зітхаю й одразу пояснюю. — Але на це повинна бути причина. Неправдивий виклик поліції теж обійдеться нам штрафом і мені прочуханом — це у кращому випадку.

— А у гіршому?

— Тарасе, навіть не думай! — гримаю на сина.

— А чому йому можна все? Виганяти людей на вулицю, ображати, погрожувати — і йому за це нічого нема? Чому?

В очах сина з’являються сльози.

— Я після вчора весь мокрий додому прийшов через нього...

Стискаю вилиці і, важко зітхавши, йду до сина. Присівши поруч з ним, пригортаю його до себе.

— Сонечко, моє любе, заспокойся, — шепочу і цілую його у щічку. — Пам’ятай, дідусь Роман завжди казав — так завжди не буде.

— Авжеж. Тільки ті, хто мають купу бабла, ті й мають владу та доступ до всього. А ще мають все й одразу. — невдоволено обурюється малий.

Вкотре зітхаю, тримаючи сина в обіймах. От тобі й істина вустами дитини. На жаль, така реальність. Знаю, що мій син — борець за справедливість, зрештою, як і я, але він ще малий, щоб зрозуміти деякі речі.

— Все, синочок, досить нервувати. Над нами ще є вищі сили, і вже там ані кошти, ані статуси не мають ніякого значення. І кожен отримує по заслугах, — заглядаю в очі сина й прошу: — Тож просто будь чемним. Ти вчора мене приємно вразив увечері. Я безмежно вдячна тобі за все. Але, мій любий, я хочу пишатися тобою. Бо ти моя гордість і єдина опора у житті.