Глава 8

ТИМОФІЙ

Я довго вагався, їхати додому чи заїхати в якийсь нічний клуб та відірватися по повній. Та все ж вирішив їхати додому. Я ж не слабак якийсь, щоб побиватися. Але якщо чесно, такої підлості від Христини не чекав. Мало того, я навіть не міг запідозрити її у зраді. Для мене все, що трапилося, — шок. Що я тепер матері скажу? Як поясню, що ми розійшлися? Вона цього не зрозуміє. Мама не могла дочекатися нашого весілля...

В голові суцільна каша. Але вибачити зраду я не можу. Це вище за мене. Та й чи потрібне Христині моє прощення? Вона, схоже, мене не чекала. Навіть за голосом не впізнала, коли я сказав, що це доставка.

Весь мій світ стабільності та впевненості похитнувся сьогодні. Я гадав, що тримаю руку на пульсі життя, а виявилося, я не все можу контролювати. Не все йде, як я хочу. Напевно, я десь допустився помилки. Наче все добре, але те, що я вважав стабільністю, — не більше ніж заїжджені графіки, шаблони. Все відбувається так, як прийнято, а не так, як хочеться. Набридло.

Приїхавши додому, чую сміх та хихикання у сусідньому дворі. Ну хоч у когось все добре. Бо я сам почуваюся так, наче в мене щойно вирвали душу безжально та жорстоко і притоптали нахабно та зухвало.

Увійшовши в дім, відмовляюся від вечері та йду до сходів, аби піти до своєї спальні. Не впевнений, що сьогодні на ніч залишуся спати там. Мені все буде нагадувати Христину. А я цього не хочу, бо зараз почуваю відразу до неї. Не впевнений, що вона хоч колись пройде. Ця красуня розбила моє серце на друзки, зруйнувала довіру, спотворила справжні почуття в моїх очах.

Важко зітхаю, підіймаючись сходами, і сам себе питаю: а чи було це кохання? Можливо, просто звичка. Та тепер це не важливо. Хоча я був готовий прожити з Христиною все життя. Схоже, вона мала інші погляди на життя. Я помітив холод у наших стосунках останнім часом. Але все списував на те, що, мабуть, це норма для пар, які живуть разом.

Зупинившись на сходовій клітці, дивлюся у вікно. У сусідньому дворі горить світло на вулиці. А двоє бешкетників обкидаються снігом просто з лопат. Ловлю себе на думці, що, напевно, до моєї сусідки гості приїхали, от малий і розважається. Але коли дорослий зняв шапку, я зрозумів, що це сама Інна. Її довге біле волосся розсипалося, а вона, струсивши сніг зі шапки, одягла її назад.

Вони з малим заходилися ліпити сніговика. Не можу відірватися від них. Вони котять кулі, ковзаються, падають, сміються. В одну мить захотілося до них. Теж зліпити сніговика та забути про все на світі. Зітхаю і ловлю себе на тому, що ось де справжнє життя. У пустощах, у виконанні простих божевільних бажань, а не дотриманні шаблонів та вигаданих кимось правил.

Коли ж сніговик був зліплений, Інна з малим пішли у ще не потоптаний сніг. Я не одразу зрозумів, що це робиться, бо вони лягли у сніг і почали малювати янгола. Я посміхнувся. Усвідомлюючи, що щастя в простих речах.

Нарешті, мати з малим піднялася, обтрусила з нього сніг, а тоді міцно пригорнула до себе, а ще за трохи вони подалися до будинку.

Я залишився стояти, втупившись поглядом у двох намальованих сусідами янголів — великого та меншого. Виявляється, люди вміють радіти життю. Вміють цінувати кожну мить. Вміють зупинятися і побачити прекрасне в моменті, а не гнатися невідомо за чим. Напевно, хтось правду казав — щастя в простих речах. Але його потрібно бачити, а не жити для статусу та галочки.

Я наче їжджу на дорогущі відпочинки, маю все, про що можна мріяти, але мене це не тішить. Я втомився і, якщо чесно, сам не знаю, чого хочу. Бо живу за вигаданими правилами, дотримуюся певних ритуалів. Не пам’ятаю, коли відпочивав зі задоволенням востаннє, і мова зараз не про довгі відпочинки, а саме вікенди для душі.

Я довго ще стояв у вікні, мордуючи себе думками. Потім піднявся на другий поверх і подався у першу спальню, вікна якої виходять у двір сусідів.

З того, що я побачив, розумію, що Інна почувається вже краще. І це мене тішить. Я боявся, аби не було біди.

Лігши в ліжко, я довго крутився без сну. Все аналізував, згадував знайомство з Христиною. І вже тоді були дзвіночки від неї. В її дивних запитах, та я не зважав. Але я ніколи ні у чому їй не відказував. Гроші для мене не мають значення. За спільно прожиті роки я чимало вклав у кар’єру Христини. А минулого року її титул міс мені обійшовся в кругленьку суму, але я ніколи не рахував цих коштів, мені для неї нічого не шкода. Це ж моя жінка, про що мова може бути?

Тепер не хочу про це думати. Сьогодні Христина показала своє істинне обличчя і заодно і ставлення до мене.

Мені здається, я не зміг заснути до рання. Трохи лежав, трохи стояв та дивився у вікна, де безупинно падав сніг.

На ранок прокинувся, наче побитий. Тіло важке, не хочеться нічого.

Прийняв гарячу ванну і, одягнувшись, спустився вниз. Від сніданку відмовився, попросив лише чашку кави і подався на сходову клітку. Сніг майже припинився, але хмари важкі, сірі і подекуди майже фіолетові нависли над землею. Наче погрожують потрусити свіжим снігом.

Вивчаю поглядом сусідній двір, та там спокійно. Ніякого руху. Напевно, люди ще сплять.

Не встиг допити свою каву, як по мене прийшов Йосип Федорович. Перепросивши мене, повідомив:

— Тимофію Вікторовичу, там внизу вас чекає Христина Іванівна.

Набираю повні легені повітря і, видихнувши його, звертаюся до чоловіка:

— Візьміть, будь ласка, чашку.

Мене напружує візит Христини. Якщо чесно, не чекав на її появу тут і бачити її бажання теж не маю, тому прошу:

— Передайте Христині, що я зараз спущуся.

Мій управитель пішов, а я продовжую стояти, поклавши руки у кишені штанів. От не хочу йти до Христини і все. Бачити її не можу після всього. Тиждень тому вона образилася на мене. Звинуватила у зраді, цілий тиждень ігнорувала. Цікаво, що було б, якби я не приїхав до неї вчора та не побачив того, що відбувається насправді? Невже вона планувала повернутися? Не можу збагнути логіки дівчини, як і не можу зрозуміти, навіщо вона прийшла сьогодні?!