Глава 7

ІННА

Розплющую очі й сонно потягуюся. Кілька разів кліпаю — за вікнами стемніло, і мене наче блискавка пройняла. В голові промайнуло — Тарас. Де він? Якби ж він повернувся, то вже б давно розбудив мене. Паніка охопила душу цілком. Хапаю телефон та зриваюся з дивана. Розблоковую його та, йдучи, набираю сина.

В темряві, втупившись в екран, я зачепилася пальцями за тумбу. Слухаючи гудки, стискаю зуби, бо болить так, що здається аж очі вилазять. Коли біль трохи вщухає, набираю сина ще раз, бо він не бере слухавку. Відчуваю, як легке тремтіння пробирає тіло. Страх за сина стає надто сильним. Йдучи у вітальню, вже складаю план своїх дій. Збираюся на пошуки сина, якщо він зараз слухавку не візьме...

Слухавку Тарас так і не взяв, але я розгублено зупиняюся посеред вітальні. Тут прибрано, пахне свіжістю та засобами для прибирання. На низьких підвіконнях миготять гірлянди. Нервово ковтаю. Не можу второпати, що це робиться. Потягнувши носом, чую, що з кухні доноситься приємний аромат печеного м’яса та спецій. Першим ділом кидаюся туди.

Завмираю у дверях. Мій Тарас сервірує стіл. На кухні теж усе сяє чистотою. Стискаю вилиці, бо сльози вже бринять в очах.

Кидаюся до сина, бо ж при всім я щаслива, що він удома та з ним усе добре. Ото я поспала собі аж до вечора.

Побачивши мене, Тарас біжить до мене. Я, пригорнувши його, цілую. А він великими очиськами дивиться на мене й питає:

— Ти вже виспалася?

— Виспалася, — тулю сина до себе, а сльози таки скочуються з очей. Дякую Богу, що з ним все добре, адже я так злякалася за нього.

— Мам, пробач мені, будь ласка!

— Я вже пробачила, синочок, — змахую сльози. — Тільки не роби так більше. Не хочу слухати того скнару. — Притискаю малого міцніше й додаю: — Він кожного разу грозиться викликати поліцію, а ще розповідає, як мені тебе виховувати. — Цілую малого в маківку.

Син знову заглядає мені в очі й обіцяє:

— Я постараюся більше так не робити.

Я лише зітхаю, так хочу, аби це було правдою, але знаю свого сина. В нього шило в одному місці. Він не може без пригод.

— Постарайся, синочку! — лагідно прошу й питаю: — А, що це в нас так смачно пахне?

— Зараз розповім, але ти спочатку закрий очі руками.

— Тарасе! — схвильовано звертаюся до малого.

— Мамочко, ну будь ласка! — просить він.

Зітхавши, закриваю очі руками і чесно не підглядаю. Проходить, напевно, трохи більше ніж хвилина, за яку я чую якийсь незрозумілий шурхіт, а після нього — дозвіл сина.

— Все. Можеш відкривати очі.

Забираю руки з обличчя, і в мене перехоплює подих, бо син тримає чималий букет рожевих троянд.

— Це тобі!

Свіжі сльози з’являються на очах. Не можу вимовити ні слова. Беру квіти та пригортаю сина до себе. Розумію, що він взяв гроші зі своєї скарбнички, він же на мотоцикли складає.

— Тарасику, але навіщо? Ти, мабуть, всі свої гроші витратив?!

— Мам, байдуже, — відмахується син. — Ти в мене найдорожча. А грошей я іще назбираю.

Цілую малого в щоку. Який же він у мене розумник.

— Мам, це іще не все.

— А, що іще? — розгублено питаю.

Син розтискає кулачок, а на долоні лежить нова помада.

— Це теж тобі. — Беру помаду, і доки я перебуваю на емоціях, малий додає: — І це ще не все. Я прибрав у будинку, запустив прання та приготував нам вечерю. Ходімо їсти, бо я щось уже зголоднів.

Притискаю сина до себе, він реально моя підтримка. Бо ж зробив всю мою роботу та дав мені відпочити. Навіть на його огріхи можна закрити очі. Я ж справді відпочила і почуваюся повною енергії.

Вчинками сина вражена, доки ставлю квіти у красиву вазу, Тарас накриває стіл. Я здивована: він приготував салат з айсберга та запік у духовці картоплю з курячим філе.

Вечеряємо при свічках. Син розповідає свої пригоди і те, як просив Олю Павлівну допомогти йому. Як відмовився від катання на санках зі Сашком та його сестрою. Мовляв, він покараний, саме тому нікуди не йшов.

Тарас кладе іще одну картоплину, різану соломкою, до рота і пильно зиркає на мене.

— Мам, на дворі ще й досі падає сніг... — він на мить замовкає. — А може, ми з тобою пограємо в сніжки? Прочистимо доріжки та зліпимо сніговика?!

Посміхаюся, смакуючи смачнючу вечерю. Як же я можу йому відмовити? При тім, що він зрання нашкодив, він же до вечора все виправив. Я навіть не мріяла.

— Звісно, синочок. Тільки чур мене сильно не обкидати. Я сьогодні впала, і мене ще те місце болить.

— Де впала? — одразу допитується Тарас.

— Та на вулиці, — намагаюся правдиво відмахнутися. — Погано стала та й поїхала.

— Дуже болить? — заклопотано цікавиться син.

— Терпимо. Та ти не хвилюйся, сина, якщо болітиме — я піду у клініку.

— Гаразд, — зітхає він, а тоді зиркає на мене. — Ма, приготуй глінтвейн на компоті. Я все купив для нього.

Посміхаюся. Я кожної зими, коли починаються снігопади, готую глінтвейн на компоті. І якщо чесно, він мені краще смакує, ніж справжній.

— Обов’язково, любий!

— Ура! А я за той час помию посуд, — обіцяє син.

Так і зробили.

Залишивши глінтвейн настоятися, ми самі подалися одягатися. Аромат вишневого компоту, змішаного з прянощами та апельсинами, заполонив всю хату.

За кілька хвилин опиняємося на вулиці. Вмикаю світло по всьому двору та просто стою, милуючись снігопадом.

— Мам, скажи, класно! — тулиться до мене Тарас.

— Не те слово, сина, — зітхаю та чесно зазначаю. — Тільки шкода, що вся ця краса швидко розтане.

— Чому? — невдоволено протягує Тарас.

— Тому, що кажуть: перший сніг ніколи не лежить довго.

— Але я так не хочу, — зовсім по-дитячому обурюється син. — Я хочу, щоб цей сніг лежав аж до весни.

Я хмикаю на таке бажання сина і, міцніше пригорнувши його до себе, запевняю:

— Якщо хочеш, отже так і буде. Бо я теж хочу.

— Справді? — з недовірою перепитує Тарас.