Глава 5

ТАРАС

Оля Павлівна везе мене додому, і я щасливий, що мені вистачило коштів на квіти, помаду, продукти та ще й оплатити таксі. І байдуже, що я витратив всю свою заначку на це. Якби я знав, що цей нийко буде виносити мамі мізки, точно б не розмальовував його машину. Але ж він мене довів.

Коли приїхали з Олею Павлівною під наш будинок, бачу, що машина Сулимиа знову стоїть під воротами. От нащо він її там поставив? Щоб мене провокувати? А потім вийде оця його мімішна краля і скаже через ніс: «Коханий, подивись що цей малий пончик зробив». Вона постійно так мене називає, хоч я вже схуд. Але щось я її останнім часом не спостерігаю. Може, знову на зйомку поїхала. Вона ж типу знаменитість, а минулого року взагалі міс країни була.

Забираю пакунки з покупками та, відчинивши ворота, йду додому. Сніг навіть не думав припинятися. Мете, наче взимку. А гарно ж як! Тільки прикро, що мама засмучена.

Увійшовши в будинок, прислухаюся до тиші. Вона мене насторожує. Мама мала б бути вдома. Але я будинок відчинив своїми ключами, і машина вдома. Отже, вона десь в будинку.

— Мам! — кличу впівтону.

Але у відповідь тиша. У будинку темно через хмарність на вулиці. У вітальні не прибрано. На великому куті, як і раніше, гора чистих речей після прання. Мене це лякає. Відношу продукти та квіти на кухню і, знявши з себе верхній одяг та взуття, йду на другий поверх. Але мамина спальня порожня. Де ж вона може бути?

Спускаюся вниз. Захожу в кабінет — тут уже темно. Залишається іще одна кімната в будинку, де мама могла б бути. Йду тихо. Так само прочиняю двері, адже знаю, що мама телефоном іще не все сказала. Зараз буде мене виховувати та читати нотації.

У кутку оранжереї горить камін. Йду крадучись до великого крісла, і коли зупиняюся, здивований — мама тихо спить, закутавшись у плед.

Вирішую її не чіпати. Я сьогодні покараний. Тож потрібно загладжувати свою провину. Тихо покинувши кімнату, йду одразу на кухню. Ставлю квіти у воду і розкладаю продукти у холодильник. Ставлю чайник, роблю собі бутерброд і вирішую скористатися порадою Олі Павлівни. Шукаю рецепт, який вона мені радила, та заходжуся готувати вечерю.

Добре, що є відео, — це виявилося простіше, ніж я думав.

Підготувавши все, ставлю скляну форму у духовку та йду у вітальню. Складаю чисті речі і, рознісши їх по шафах, йду до комірчини, де у нас стоять пральна та сушильна машини. Закидаю прання. Але свою брудну курточку, яку вчора забруднив наш сусід, залишаю. Її все одно потрібно прати окремо, але я хочу залишити її як доказ мамі, що я не обманював.

Беру порохотяг і йду прибирати. Хай мама відпочиває. Вона у мене дуже багато працює. Інші діти он у повноцінних сім’ях не мають того, що я маю з однією мамою. Звісно, інколи мені хочеться більше, але я все розумію, тому дуже ціную те, що у мене є. А ще мені хочеться бути мамі підтримкою, бо моя сусідка по парті Олівія каже, що її мама ніде не працює. Бо жінка не повинна працювати, а бути окрасою чоловікові і всі оті дрібниці.

Олівія — красуня, але часто стібає мене тим, що я живу у неповній сім’ї. Мене це ображає, та я завжди на її слова мовчу. Не хочу її ображати. Та й що їй сказати — не знаю.

Ну чому життя таке несправедливе? Зрештою, жалітися мені гріх, але... Зітхаю, прибираючи. Ще б той сусід не муляв око — взагалі було б класно.

Ну чому його занесло в наш квартал? Не міг він деінде купити собі землю?

Він спочатку майже рік мамі нерви робив своїми проханнями продати їм наш маєток, бо він має вже розроблений проєкт.

Я ніколи йому не пробачу мамині сльози. Я бачив, як мама плакала через нього. Я так шкодую, що я ще зовсім малий і нічого не можу. От коли виросту — я обов’язково віддячу цьому скнарі. Хай не думає, що йому все можна. Я в майбутньому теж буду адвокатом...

Тільки мене засмучує те, що коли це ще буде. А зараз за маму заступитися нікому. Тата я не пам’ятаю, а мама постійно одна. Вона майже нікуди не ходить, мало відпочиває. Тож хай сьогодні відпочине. Як каже Олівія, чоловік повинен турбуватися про жінку. Тож сьогодні я потурбуюся про маму.

Вимикаю порохотяг і чую, як на кухні дзвонить мій телефон.

Біжу туди — це Сашко. Знімаю слухавку.

— Ну що? Ти прийдеш? Ти бачив, що на дворі робиться? Бери санки і тусуй до мене. Підемо на гірку. Ще дрібну зі собою візьмемо.

Я лише зітхаю. Хочеться на гірку, ще й погода така чудова. Але я не можу.

— Сашко, вибач, у мене не вийде. Може, завтра. Але нічого не обіцяю.

— Ну, Тарасе, Соломка хоче покататися. Приходь.

— Не сьогодні, Сашко. Я не можу. Ти краще Соломійку перепроси від мене.

— Ну дивись, як знаєш. А то ми підемо без тебе, — дражниться товариш.

— Тоді ще за мене покатайтеся.

Кидаю і кладу слухавку. Заглядаю у духовку. Посміхаюся, бо пахне смачно і виглядає апетитно. Сподіваюся, і на смак буде нормально — я ж користувався вагами і додавав все суто по рецепту.

Повернувшись у вітальню, ховаю порохотяг у комірчину. Беру відро, швабру і все необхідне та йду робити вологе прибирання. Не хочу більше шуміти, щоб не розбудити маму.