Глава 4

ТАРАС

Кладу трубку й зітхаю. — От зануда той мільйонер.

Халепа вийшла. Шкода маму, але я ж справді не очікував, що той скнара прибіжить одразу жалітися.

Набираю телефоном свого товариша Сашка, маю йому дещо сказати.

— Hello, my friend! — кидаю у слухавку, коли він її знімає.

— О-о-о, — протягує товариш. — Привіт! Якщо ти вітаєшся англійською, то вже щось трапилося.

— У нас проблемка, Хьстон, — зітхаю.

— Що знову трабли з маман? — з іронією питає Сашко.

— Гірше.

Переповідаю товаришу свої подвиги зрання та їх тепер наслідки. Товариш на це лише зітхає та нагадує:

— А я тобі казав, не чіпай ти того скнару. І мама казала, що з ним краще не зв’язуватися. Пам’ятаєш, у третьому будинку жив такий старенький дід Панас?

— Ну...

Киваю, бо пам’ятаю цього доброго дідуся. До приїзду мільйонера там сад великий був, і ми ходили до того дідуся. Він нас пригощав сливами, яблуками та тим, що у нього було. А ми йому за це траву збирали. Ми часто до нього ходили, особливо влітку, а ще коли мами вдома не було. Він нам кумедні історії розповідав зі свого дитинства. З ним було так весело. Я досі сумую за ним, але ж він переїхав.

— Так от, він, виявляється, свій будинок онуку подарував, а той онук взяв та продав той будинок мільйонеру...

— А з дідом Панасом, що? — з тривогою питаю, бо щось мені страшно стало від тої розповіді Сашка.

— А дід опинився на вулиці, — зітхає він. — І вже другий рік живе у недобудованому, закинутому дворі в кінці нашого кварталу.

— А чого я про це не знав? — на емоціях питаю, бо шкода мені того дідуся. Він дуже добрий був, а ще старший. Можу тільки уявити, як він там живе один у недобудові.

— Та я сам нещодавно дізнався від бабусі, — зізнається Сашко, — ото все забуваю тобі розповісти.

Сигналить машина, і я оглядаюся. Тигрове авто Олі Павлівни вже під’їхало.

— Все, Сашко, бувай! Мушу йти. Я потім тебе наберу. Бо прийти не зможу, я нагрішив, і моя богиня дуже зла.

— Бувай! Тримайся там.

Подякувавши товаришеві, кладу слухавку та біжу до машини.

Сівши в охайний салон, де пахне солодкими жіночими парфумами, вітаюся і одразу прошу:

— Олю Павлівно, можна вас щось попросити?

— Просто, — посміхається вона.

— Відвезіть мене спочатку у торговий центр.

— Але мама казала привезти тебе додому, — заглядає на мене жінка у дзеркало заднього виду.

Зітхаю і переводжу погляд у вікно. Я підозрював, що буде кіпіш після мого мазюкання. Тож прихопив всю свою заначку, мав намір відкупитися. А що тепер?

— Тарасе, чому ти мовчиш?

— Олю Павлівно, я провинився перед мамою, дуже сильно. Тепер мені потрібно загладити свою провину.

Жінка зітхає й питає:

— І що ти хочеш у торговому центрі?

— Хочу купити мамі квіти. Зіпсовану помаду, якщо грошей вистачить, то ще продукти на вечерю.

Оля Павлівна посміхається й жартома кидає:

— Ну, малий, ти мене підкорив. Це ж благородна справа, але що ми скажемо твоїй мамі за нашу затримку?

— Брехати не гарно, але скажемо, що були затори, — з надією дивлюся у красиві очі жінки у дзеркалі.

— Гаразд, поїхали! — кидає на емоціях вона і, зрушивши з місця, питає: — А помаду як ти обирати будеш?

— А я її сфоткав, — зізнаюся.

Жінка, виїжджаючи на центральну дорогу, сміється:

— Який же ти кмітливий.

— Олю Павлівно, а ви мені допоможете обрати квіти, помаду та продукти для вечері, яку я зможу приготувати сам?

— Без проблем, малий. Твоїй мамі пощастило з таким розумником.

— Авжеж, — зітхаю та зізнаюся. — Сьогодні вона мала неприємності через мене...

За розмовами доїхали до торгового центру. Моя душа тішиться снігу. Але разом з тим — плаче. Я засмутив маму і зіпсував такий день. Можу тільки уявити, якби вона раділа першому снігу, якби той скнара не сварився з нею.