Глава 3

ІННА

Діставшись будинку, я покульгала в душ, аби зігрітися та зняти зі себе брудний одяг. Тут, під теплими струменями води, й розревілася. Мабуть, занадто довго тримала все в собі. Накипіло.

Не можу збагнути поведінки сина. Напевно, цей мільйонер заслужив на такі пакості, адже він неодноразово вимагав, аби я продала йому свій будинок. Пропонував хорошу суму. Але це мій дім, і я нікуди звідси не піду. Мабуть, саме тому маєток цього скнари по периметру огороджений триметровим парканом. Але Тараса це не зупиняє. Він примудрився у літку порозбивати плафони у його дворі з рогатки, всі, що з нашої сторони. За, що Сулим теж грозився заявити в поліцію. Я ледь вмовила його не робити цього. Відкупила усі плафони до одного. А він заявив мені, що я, як успішний адвокат, повинна знати, що загрожує мені та сину за хуліганство неповнолітніх.

Виплакавшись у душі, покидаю санвузол, одягнувши термо-костюм, а поверх — банний халат. Плентаюся на кухню, нога болить вже менше, та все ще добре дає про себе знати.

Готую собі каву, та сльози все ще котяться з очей. Скільки це все триватиме? Скільки? Мої нерви не зі сталі…

Після цього випадку з плафонами наче все трохи вляглося, а тепер от знову. Ну, що це на Тараса найшло? Що це за прикол такий? Стягнув з авто мою помаду і додумався розписати машину того скнари, наче писанку перед Великоднем. Пирскаю сміхом крізь сльози. Все, напевно, дах вже їде остаточно. То реву, то регочу.

Витерши сльози, забираю свіжу каву і подаюся з нею до свого найулюбленішого куточка в будинку. Раніше це було улюбленим місцем мого тата, а тепер моє. Це невеличка оранжерея з панорамними вікнами. Хоча тепер квітів тут мало — всього три декоративні пальми залишилися. Немає в мене часу доглядати за квітами, та й не люблю я цю справу, а от тато кохався в них.

Ставлю каву на невеличкий круглий столик поруч з велетенським м’яким кріслом, що стоїть напроти каміна. Вмикаю електричний камін. І згадую, що забула телефон. Мені ж Тарас має телефонувати. Я повинна забрати його зі занять. Але тепер не впевнена, що поїду по малого. Він мене підставив.

Взявши телефон, повертаюся у свою улюблену кімнату, зачиняю двері, ніби від каміна йде тепло, бо мені щось холодно. При тому, що в будинку досить тепло.

Підходжу до каміна і завмираю, адже за вікном посипав лапатий сніг. Боже, як красиво! Йду до вікна і просто милуюся чарівною картиною на вулиці. Хоч мені вже тридцять один, я, мов дитина, люблю сніг та зиму. Люблю кататися на санчатах, спускатися з гірки, катання на ковзанах, ліпити сніговика та грати в сніжки з Тарасом. І не тільки — кожної зими обкидую свою Марічку сніжками. А ще люблю усю цю новорічну та святкову мішуру.

Хоч би зима цього року була сніжною. І байдуже, що буде важко добиратися на роботу, зате буде весело. Мов заворожена, дивлюся на сніжинки, такі великі, що схожі на малесенькі хмарки, що падають на землю.

Здригаюся наче від прохолоди та йду до крісла. З розгону гепаюся у нього. Я ж забула, що мене оте місце падіння болить. Довго стогну, зажмуривши одне око, та вичікую, доки біль мине. Щоб тому Сулиму там добре було. Це все через нього. І правильно Тарас написав на його машині. Це короткий опис цього чоловіка одним словом. Знову сміюся. Та це, швидше за все, істерика від трешових обставин. Хай йому грець, тому мільйонеру.

Нарешті всілася, місце забою солідненько болить, але буду сподіватися, що це скоро пройде. Кутаюся у плед і нарешті, взявши каву, релаксую. І хай тільки хтось іще спробує зіпсувати мені цю блаженну мить.

Ще не встигла закінчити цю думку, як дзвонить мій телефон. Мені здається, в цей момент в мене пара з вух пішла. Я співчуваю тому, хто осмілився порушити мій спокій. Ставлю чашку і хапаю телефон. Телефонує синочок. Погляд стрибає на годинник — йому ще година залишилася до завершення занять. Що вже трапилося? Невже він знову щось утнув? При невтішних думках з острахом знімаю слухавку.

— Мам, мам, ти бачила? На дворі сніг! Ти бачила, який він красивий?! Подивись у вікно. Ти ж любиш сніг... — піднесеним тоном дзвенить син.

— Я бачила, — тихо кидаю.

— Мам, що з тобою? Ти засмутилася, що сніг падає в листопаді? — заклопотано цікавиться син.

— Тарасе, я засмучена не через сніг, — голос звучить незмінно холодно та тихо, витримую коротку паузу, а по ній питаю. — Ти не хочеш мені нічого сказати?

Син важко зітхає і невдоволено цікавиться.

— Що, мільйонер вже пожалівся?

— Тарасе, навіщо? — здавлено перепитую.

— Він заслужив, — фиркає малий. — Коли я вчора йшов від Сашка, він спеціально заїхав у велику калюжу та оббризкав мене.

Тепер шумно видихаю я. Бо щось аргумент так собі.

— І ти хочеш, аби я зараз в це повірила? Ти ж знаєш, що обманювати мене сенсу немає, — шиплю. Бо не можу повірити, що дорослий адекватний мужик буде опускатися до такого.

— Шкода, що ти мені не віриш, — зітхає син. — Але ти можеш у цьому переконатися. В корзині для прання лежить моя стара курточка, вона вся в болоті. Але це таке, що я ще більше можу сказати у свій захист?! Це ж ти, ж у нас адвокат. — знову видихає малий і просить. — Приїдь за мною. В мене сьогодні заняття на годину раніше закінчилися.

Мене все дратує і зарозуміла філософія Тараса також. З хвилину мовчу, а тоді видавлюю.

— Я не приїду. Чекай таксі. Я зателефоную Олі Павлівні, і вона приїде за тобою...

— Мам, ти образилася? — з провиною цікавиться Тарас.

— Ні, я щаслива. — фиркаю на емоціях і в такому ж дусі продовжую. — Мені не те, що довелося слухати цього мільйонера, просити, аби не викликав поліцію, то окрім того довелося мити його машину. Ти мене підставив. Я за тебе горою стою. А ти? Ти все на зло мені робиш. Як ти гадаєш — я в захваті?

— Мам, пробач! Я... — винувато зітхає син. — Я терпіти його не можу.

— Це не привід створювати мені неприємності, — зі сльозами на очах кидаю. — Ти моя єдина опора, і я хочу пишатися тобою, а не червоніти...