Глава 2

ІННА

Підходжу ближче до авто і втрачаю вміння розмовляти. Адже машина розмальована помадою. В мене точно був такий відтінок. Але це не просто малюнок — це купа фраз «Сулим — лох». Здригаюся від прохолоди, бо вже більше ніж на вісімдесят відсотків переконана — це робота Тараса. Хоча в душі іще жевріє надія. Та її розбиває мій сусід, простягнувши залишок моєї помади.

Мовчки забираю інструмент злочину і киплю від образи на сина.

— Це ж ваше?! Чи ви знову будете заперечувати? — сухо цідить крізь зуби він. — В мене є доказ — відео з камер спостережень.

З хвилину перебуваю у ступорі. Моєму синочку пощастило, що він зараз не вдома. Не знаю, що йому зроблю, коли він повернеться.

— Що тепер скажете, Інно Романівно? — пропалює мене ледь не червоними від злості очима сусід. — Що робити будемо? Де ваш золотий синочок? Хай іде та все виправляє. Він уже не маленька дитина і повинен відповідати за свої вчинки.

— Його немає, — сухо видавлюю. Ще не можу оговтатися від вчинку Тараса.

— А де він? — з люттю допитується мільйонер. — Чи ви знову будете казати, що це не він зробив?

Мовчу, бо знаю, що це Тарасова робота. Я відправила його завести авто, аби прогріти та прочинити ворота, а він, схоже, встиг іще машину сусіду розмалювати. От паршивець малий. Як же він мене підставив перед цим занудою. Я ж тут розпинаюся, доводжу цьому скнарі, що мій син янгол. А мій син — бісеня, виходить.

— Інно Романівно, ви взагалі мене чуєте? Мені через п’ятнадцять хвилин виїжджати потрібно. У мене зустріч запланована… І я не можу собі дозволити таку дурість, як їхати на тюнінгованій вашим сином машині.

Набираю повні легені повітря і видихаю його.

— Тимофію Вікторовичу, якщо дозволите, я помию вашу машину і на цьому вичерпаємо цей конфлікт, — на не вельми приємних емоціях пропоную.

Стараюся не дивитися на цього пафосного панича і потерпаю, аби зараз не вилетіла його зміючка — чи то дружина, чи може наречена. Я так і не зрозуміла, хто вона йому, але одне знаю — її точно буде не переслухати.

Зітхаю та прошу:

— Дайте ключ. Я машину сама заберу та помию. А то ще не вистачало, аби ваша королівна сюди прибігла. Мені он вас забагато.

Чоловік мовчки простягає ключі. Я забираю їх, а він, розвернувшись, йде до свого двору. Сідаю в машину і приємно вражена — салон реально просякнутий стійким чоловічим парфумом. Посуваюся на край сидіння, бо відрегульовувати його під себе не маю бажання. Ще зараз і за це причепиться. Завівши двигун, рушаю з місця й в’їжджаю у свій двір. Підганяю авто одразу до мийки. От і вона в нагоді стала не тільки для власних потреб, а тато хвилювався, що даремно стільки коштів витратив на неї. Тепер головне би реально пасія Сулима не прибігла. Бо якщо діставатиме, то, їй Богу, помию ще й її.

Мийка у нас реально крута та професійна. В душі щемить. Шкода, що тато вже не побачить, як я її використовую. Він, побудувавши її, так і не встиг нею скористатися.

Відчинивши двері, заганяю авто всередину. І, вийшовши, вмикаю кнопку старту. Тут все автоматизовано — авто миється тричі зверху, з боків та знизу. Наносить всю необхідну хімію. Навіть сушка є.

Звісно, в п’ятнадцять хвилин я не вклалася — миття завершилося через двадцять дві хвилини. Я, одразу забравши авто, жену його своєму сусіду. Нервова напруга у тілі тримається стабільно. В голові не вкладається дурість Тараса.

Зупиняюся біля воріт Сулима, який уже чекає з невдоволеним фейсом. Та мені начхати. Ця машина була брудною, і це було видно. Тюнінг Тараса не заховав бризки на ній. Заглушивши двигун, виходжу з машини. Не знаю, як я стала, але одна нога поїхала, і я п’ятою точкою добряче гепнулася на асфальт. Біль пострілами рознісся тілом. Лаю свого сусіда та Тараса в умі на чому світ стоїть. Бо навіть поворухнутися важко. Ще й земля надто холодна. Та це не дивно. На дворі тримає морозець.

— Інно Романівно, підіймайтеся.

Простягає мені руку сусід, та я лиш розлючено зиркаю йому в очі й відмовляюся. Повільно підіймаюся сама. І, накульгуючи, йду у свій двір. Біль надто різкий, насилу стримую сльози.

— Інно Романівно, як ви почуваєтеся? — гукає позаду сусід.

— Відстань! — лиш роздратовано відмахуюся та, увійшовши у двір, таки даю волю своїм емоціям.

Сльози скотилися з очей. Біль нестерпний, але мені спочатку потрібно зачинити двері в мийку, а тоді можна й до будинку йти.