4. Хлопець з апельсинами

 — Ну, вставай, красуне, — усміхався мені Дем, простягаючи руку, як давній знайомій. 

Я нажахано озирнулася навколо. Знову кляте дежавю — авто з розбитими фарами, блідий водій сперечається з парою поліцейських, а далі тіло на асфальті, накрите брезентом. Тільки Дем цього разу був не один, поряд із ним стояв похмурий Влад і прямо-таки свердлив мене поглядом. На його грудях, на білій сорочці розпливалася велика червона пляма. 

 — Ти ж казав, що в тебе в-в-відгул, —  чомусь затинаючись, звернулась я до Дема. — І що п-п-п-пістолет не справжній..

 — Ну, я збрехав, — він знизав плечима. — Але зате тепер  план по душах перевиконано, і я можу розраховувати на квартальну премію. Що ж, пора збиратися? Цього разу мільйонним клієнтом ні тобі, — він глянув на Влада, — ні тобі, — кивнув на мене, — уже не стати… Помаршируєте до пекла… І ніяких “відмотай назад”...

 — Але це не чесно! — вигукнула я, відсахуючись від простягнутої ним у мій бік руки. — Я не піду! Не хочу! 

 — Помста — це товар, що дорого коштує, — посміхнувся Дем.

Я заплющила очі, аби не бачити його, і заткнула пальцями вуха. Спробувала пригадати те відчуття польоту, яке виникло, коли мене знову відправили на землю. І раптом справді відчула, що лечу. Вірніше, мене несе кудись вітер, як листок, зірваний з дерева… Останньою моєю думкою став спогад про те, як гарно у калюжах відбивалося небо. І я пожалкувала, що більше ніколи  цього не побачу. А потім знову запанувала темрява…

***

Різкий звук повторювався і повторювався, відлунюючи в моїй голові тупим болем. Що це, я вчора перебрала? Та ніби не було ніякої туси… Це сьогодні ми з Владом збиралися…

Я рвучко сіла на ліжку, від чого голову ніби прокололо гарячим гвіздком. Схопила з тумбочки мобільний і вимкнула будильник. Тридцять перше жовтня, сьома нуль нуль. Швидко зіскочила з ліжка і помчала на кухню.

Там нікого не було. Все, як завжди — не помитий з вечора посуд сумно мокнув у раковині, тихо гудів холодильник, за вікном сміттєвоз гримотів контейнерами, спорожняючи їх.

“Спокійно, — сказала я собі. — Лоро, тримай себе в руках…”

Виходило погано. Але мені треба було якось прожити цей день заново…

***

 Пройти по вулиці, зупинитися перед дверима кав’ярні, озирнутися навсебіч, простягнути руку, відчинити скляні двері, увійти досередини, повернутися до дальнього столика біля вікна, перевірити, що парочка закоханих досі тут…

 — Лоро, що ти тут робиш? — запитав Влад, рукою мимоволі торкаючись точнісінько того місця на грудях, куди минулого разу увійшла куля. 

Втім, чи він був, той “минулий раз”, взагалі? Я вже ні в чому не була упевнена…

 — Прийшла привітатися, — сказала я, підходячи до них і сідаючи на вільний стілець. Нічого не робила, просто сиділа і дивилася. 

 — Владе, хто ця дівчина? — вимогливо запитала білявка. 

 — Зараз він скаже: “Це був просто секс без зобов’язань, ми познайомилися на сайті знайомств, і зразу домовилися, що ніяких стосунків у нас не буде. А кохаю я тільки тебе, Лоро…”

Влад дивився на мене і тільки розкривав та закривав рота, немов риба, яку викинуло на берег. 

 — Що за дурдом? — вона повернулася до нього. — Владе, я пішла! 

 — Ні, сидіть, це я піду, — усміхнулась я до неї. — Певно, я просто помилилася столиком…

Підвелася й пішла до виходу, але тепер на моїх очах не було сліз. Навпаки мене переповнювала радість, немов бульбашки в шампанському, ця радість вирувала в мені і була готова от-от вирватися назовні. Я почувалася вільною, і це було так кайфово!

***

Біля самого переходу я трохи пригальмувала і уважно поглянула на обидва боки. Але як тільки зібралася ступити на перехід, відчула, що мене хтось легенько штовхнув. 

 — Ой, вибачте, — сказав білявий хлопець з синіми очима, піднімаючи з тротуару апельсини, які випали з розірваного пакета. Я присіла поруч і простягнула йому найбільший апельсин, що підкотився до моїх ніг. 

У цей час по вулиці швидко промчала та сама автівка, яку я б упізнала з тисячі. Навіть не пригальмувала на переході, обдала нас бризками з-під коліс і зникла за поворотом вулиці. 

 — Це ж треба, деякі водії ганяють вулицями, як самовбивці, — сказав хлопець, притискаючи до грудей свій пакет з апельсинами.

 — Мені здається, що я вас десь уже бачила… — замислено сказала я. — Ви випадково не працюєте психотерапевтом? І звуть вас не Ян?

 — Ні, — похитав він головою, — Вибачте, маю йти, у мене сьогодні ще купа справ…

 Я зітхнула.

 — Дякую…

 — За що? — він здивовано поглянув на мене. 

 — За те, що я навчилася літати, — сказала я. 

Він усміхнувся:

 — Що ж, це гарне вміння, але й навколо себе не забувайте поглядати. До побачення, Лоро! 

 — Стривайте, — вигукнула я. — Звідки ви знаєте…? 

Але хлопець уже зник у натовпі, і лише аромат апельсинів ще якийсь час відчувався в повітрі, а потім також розсіявся, наче його й не було…

Любі друзі, дякую, що прочитали моє оповідання! Буду дуже вдячна за "сердечко" і коментар, якщо воно вам сподобалось! А також хочу розповісти вам, що у мене є фентезі-профіль, з такими історіями, як ця. Вводьте в пошук ім'я Мія Золота - і ви знайдете ще багато цікавих книг. 

Наприклад, роман - фіналіст конкурсу "Зачаровані серця" про блогерку, яка потрапила до магічної академії, "Істинна Альфи. Академія Трисвіту". Якщо ви любите історії типу "Гри престолів" - запрошую до роману "Спадкоємець короля"! Якщо полюбляєте містичні книги про відьом і демонів - зазирніть до книги - учасниці конкурсу "Дуже дивні справи" - "Відьми на мінімалках". Всі ці історії безкоштовні! 

А також щойно стартував мій новий роман "Син демона"! Це пристрасна і динамічна книга з магією, таємницями і романтикою. Щоб не загубити усі ці історії, підпишіться на профіль Мії Золотої та насолоджуйтесь неймовірно цікавими книгами в жанрі фентезі!