3. Помста для зрадника

Я розплющила очі і  побачила перед собою добре знайому стелю. Сіла на ліжку і роззирнулася. Я була в своїй кімнаті. Простягнула руку і взяла з тумбочки телефон. Він показував сьому ранку, нижче висвітлювалася дата: тридцять перше жовтня. Я здивовано закліпала очима. Адже я вже прожила одне тридцять перше жовтня, яке завершилося, скажімо так, не надто вдало для мене…

Може, це був усього лиш сон — сяйнула рятівна думка. Що як не буде нічого цього — ні парочки в кав’ярні, ні червоного вогника світлофора, ні незнайомця в чорному пальті…

Треба вмитися холодною водою, підійти до вікна і тричі сказати: “Куди ніч — туди й сон” — пригадала я настанови бабусі зі свого дитинства, коли мені нерідко снилися різні монстри. Я була вразливою дитиною, і жахіття бачила часто. Тож, мабуть, і зараз це було щось подібне, якась нестандартна реакція організму. 

Я пішла до ванної кімнати і старанно вмилася водою з-під крана. Витерла обличчя полотенцем, а потім пішла на кухню з твердим наміром проказати бабусине замовляння, випити кави і забути про все, що там мені примарилося. 

Але ледь я переступила поріг кухні, як мій рот широко відкрився, і з нього вирвався здивований вигук, не зовсім цензурний. 

Бо на моїй кухні, у моєму улюбленому кріслі сидів, заклавши ногу на ногу, Дем з мого сну і пив каву з моєї улюбленої чашки.

“Мабуть, у мене все ж поїхав дах”, — приречено подумала я. 

 — Та все в тебе гаразд з головою, — демон усміхнувся, відставляючи чашку. — Правда, спала довго, мені вже набридло тебе чекати. 

 — А навіщо ви мене чекаєте? — насторожено запитала я. — Невже вийшла якась помилка, і мені потрібно знову збиратися е-е-е… туди? — я махнула рукою кудись угору. 

 — Ні, я сьогодні не на роботі, — сказав Дем. — Узяв відгул. Вже сімдесят років працюю без відпусток і вихідних, це якось неправильно, ти згодна?

Я мовчки кивнула, не розуміючи, до чого він хилить. 

 — Ти мені сподобалась, — сказав Дем, уважно дивлячись на мене. — Розумна дівчина. Твій хлопець просто дурень, що проміняв тебе на якусь фарбовану Барбі…

Я згадала все, і  серце ніби проштрикнула невидима голочка. 

 — Значить, у цьому варіанті подій нічого не змінилось? — я зітхнула.

 — Ну, ми не можемо змінити нічого, крім твоєї долі, — він знизав плечима. — Всі інші хай розбираються зі своїми проблемами самотужки…

 — Що ж, — сказала я, пригадавши настанови Яна, — я маю заспокоїтися, глибоко дихати і все мине…

 — То ти того ангелика наслухалася? Психо-терапев-та? — він глузливо розділив слово на склади. — Невже ти всерйоз вирішила скористатися його рекомендаціями? 

 — Ну а що мені залишається? — сказала я. — Знову під машину я не хочу! 

 — А помститися? Невже ти не хочеш їх провчити? — він похитав головою. — Це геть не схоже на тебе, Лоро! 

 — Як я можу їх провчити? — пробурмотіла я.

 — Дуже просто, — відповів він…

***

Дежавю було таким сильним, що я рухалася автоматично, немов сомнамбула. Пройти по вулиці, зупинитися перед дверима кав’ярні, озирнутися навсебіч, простягнути руку, відчинити скляні двері, увійти досередини, повернутися до дальнього столика біля вікна, перевірити, що парочка закоханих тут… Але цього разу я не вибігла з кав’ярні, немов ошпарена. Ні, я рішуче покрокувала прямо до них. 

 — Лоро, що ти тут робиш? — Влад розгублено дивився на мене. 

 — Це ти що тут робиш? — я кивнула в бік білявки. — З нею? 

 — Владе, хто ця дівчина? — білявка повернулася до нього. — Що відбувається? 

 — Ось що відбувається, — я дістала з заздалегідь відкритої сумочки пістолет і спрямувала його на Влада.

“Це не справжня зброя, щось типу пейнтболу, — сказав мені Дем, показуючи, на що треба натискати і в якій послідовності. — Стріляє фарбою. Ну, налякаєш їх, думаю, буде весело…”

Мені й справді було весело дивитися, як Влад совається на стільці, втупившись у спрямоване на нього дуло пістолета, немов загіпнотизований. 

 — Охорона! — пискнула білявка, але, здається, її ніхто не почув. У кав’ярні було безлюдно. 

 — Лоро, ти не так все зрозуміла, — раптом сказав Влад. — Це був просто секс без зобов’язань, ми познайомилися на сайті знайомств, і зразу домовилися, що ніяких стосунків у нас не буде. А кохаю я тільки тебе…

 — Брехун, —  вражено сказала білявка, — який же ти брехун!

Вона замахнулася, щоб дати Владу ляпаса, і цієї ж миті я несподівано для самої себе натиснула на курок. Почувся голосний звук пострілу, і я побачила, як Влад осідає на стільці, а на його грудях розпливається червона пляма. Але то була не фарба.

 — Ти його вбила! — заволала дівчина. — Поліція! 

Я стояла, немов прикипіла до підлоги, і дивилася на Влада. Невже  я дійсно вбила його? Я не хотіла…

Десь на вулиці почувся звук сирени, я кинула пістолет на підлогу і стрімголов помчала до виходу. Побачила, як з підсобки на мене злякано витріщаються офіціанти, але ніхто не робив спроб мене затримати. 

Сльози застилали мені очі, і я не бачила нічого перед собою. Здається, десь там, попереду, світлофор спалахнув червоним, а потім майже одночасно я почула голосне вищання гальм і щось сильно вдарило мене в бік та збило з ніг. Мені здалося, що це падіння тривало безкінечно довго. А потім навколо запанували тиша і темрява…