2. Несподіваний бонус

 — Ві-та-є-мо! — дружний хор голосів привів мене до тями. Засяяло яскраве світло, мене обсипало конфетті вперемішку з якимись дрібненькими живими квіточками. Заграла з невидимих динаміків бравурна музика. 

 — Що за фігня? — я розплющила очі і знову замружила їх, бо тут було забагато світла. Мене обступили люди, що клацали чимось схожим на фотоапарати, але вони всі були вдягнуті, як давні римляни — в білі тоги. Може, я потрапила на зйомку якоїсь телепередачі? Типу, мене розіграли? 

 — Мене покажуть по телевізору? — запитала я в свого супутника. Він один тут був у темному одязі і виглядав, як чорний крук серед зграйки білих голубів. — Це все було не насправді? — я з надією дивилася на нього.  — Такий жарт? 

 — Кляті янголи, вони мене дістали, — пробурмотів він крізь зуби, начіплюючи на носа великі темні окуляри. — Не дають нормально виконувати функціональні обов’язки… Я на них докладну напишу святому Петру…

Раптом з натовпу людей у білому вигулькнув один бадьорий хлопчина і простягнув мені руку:

 — Вітаємо вас, ви мільйонний клієнт Чистилища! А в нас існує така давня традиція — кожному мільйонному гостю ми даруємо приз! 

 — Янголи? Чистилище? — я озиралася навкруги, вагаючись між двома версіями: або мене таки розігрують, або я збожеволіла від стресу і потрапила в дурку. — А це тоді хто? — я кивнула на чолов’ягу в чорному, що досі стовбичив позаду мене. 

 — А, це черговий демон смерті, — усміхнувся мені світловолосий хлопець. — Деме, дякуємо, ти можеш іти. Тільки накладну підпиши…

В нього в руці прямо з повітря матеріалізувалися аркуш паперу і чорнильниця з гусячим пером. 

Дем, чи як там його звали, схопив перо, щось нашкрябав, розбризкуючи чорнило, потім востаннє презирливо окинув мене поглядом, похитав головою, і… розчинився в повітрі. 

Я стояла, роззявивши рота, і  тільки лупала очима навсебіч. 

 — То, це, значить, я померла? — нарешті змогла пробурмотіти.

 — Атож, — радісно сказав хлопчина в білому. — Але ви не хвилюйтеся, як мільйонному відвідувачу, ми даруємо вам повернення назад!

 — Куди — назад?  — я все ще страшенно гальмувала, може, то удар головою так на мене вплинув? Хоча, з іншого боку, я тепер душа, чи як там? Якщо моє тіло залишилося під тим брезентовим напиналом?

Я підняла руку і стала уважно розглядати її. Рука як рука. Один ніготь зламався, шкода, тепер треба заново нарощувати…

 — Назад, на землю, — янгол подав мені руку, вона була теплою і приємною на дотик. — Але спершу вам потрібно пройти деякі формальності. Відвідати психолога…

 — Психолога? Навіщо? — запитала я, слухняно йдучи за ним повз натовп інших янголів, які весело аплодували мені. 

 — Така процедура повернення, — мій супутник підбадьорююче плеснув мене по плечу. — Не бійтесь, це не боляче…

***

 — Сідайте сюди, у крісло, — на мене дивився молодий симпатичний  хлопець з яскраво-синіми очима. — Мене звуть Ян, я ваш психолог. Що вас турбує? 

 — Мене? — я замислилась. — Ну, мабуть, те, що Влад мене зрадив… А  я думала, сьогодні він має мені освідчитися…

 — Так, неприємно, — його очі посмутніли. — Але ви зробили з цієї ситуації якийсь висновок? 

Я замислилась. 

 — Треба уважно дивитися  навсебіч, — коли переходиш дорогу, — сказала не дуже впевнено. 

 — І це теж, — кивнув Ян. — Але я про Влада, він чогось навчив вас? 

 — Я не знаю…. — розгублено сказала я. Невже, якщо я не дам правильну відповідь на запитання, мене не відпустять на землю? Раптом мені здалося, що Влад — це така дрібниця у порівнянні з цілим життям, яке ще в мене попереду.  — Мабуть, якщо я повернуся, то почну… е-е-е… все з чистого аркуша… Буду робити кар’єру, і все таке… В церкву ходитиму, — додала швидко, згадавши, де знаходжусь. 

 — Ну, церква, то справа добровільна, вас ніхто не примушує, — Ян кивнув головою. — А от щодо того, щоб усе почати заново — ідея гарна. Відпустіть ситуацію, не думайте про неї. Якщо буде важко, то спробуйте знайти якесь хобі…

Він ще довго розповідав мені про медитацію, релаксацію і тому подібне, але я слухала неуважно. Мені на думку спало, що якщо я зможу повернутися, то тоді ніщо не завадить мені помститися Владові за його ганебний вчинок. Ця думка гріла мене, як маленьке полум’я, і на мить заплющивши очі, я побачила обличчя Дема, котрий кивав мені головою. Я кліпнула, і видиво зникло. 

 —...Отже, ви заспокоїлись і більше не скоїте дурниць, правильно, Лоро? 

 — Саме так, — кивнула я, піднімаючись із м’якого, як пух, крісла. — Дякую за допомогу! 

 — Зачекайте, присядьте ще на хвилину, — він підійшов до мене, поклав руки на плечі і зазирнув у очі. Мені здалося, що я падаю прямо в бездонну синяву його очей, і в мене раптом виростають крила…

Це було до біса приємне відчуття…

Цікаво дізнатися, що зробить Лора, коли повернеться на Землю?

Продовження - завтра о 8.00! Додавайте в бібліотеку, щоб не загубити)

Буду безмежно вдячна за коментарі та "вподобайки"!