Глава 12

Максим приїхав до Андрія ближче до обіду, хоча ще дорогою кілька разів змінював думку щодо цієї розмови, переконуючи себе, що, можливо, варто спочатку ще раз поговорити з Аллою і дати їй можливість пояснити все без тиску, проте щоразу, коли він згадував її повідомлення, у якому вона наполегливо не хотіла нічного розповідати, його сумніви лише посилювалися.

Він уже не міг сприймати її слова як просте небажання згадувати минуле, адже занадто багато деталей не збігалося, а найгірше було те, що Алла явно знала про Олександра Воронського набагато більше, ніж хотіла показати.

Андрій зустрів його у своєму кабінеті й спочатку навіть не запідозрив, навіщо Максим приїхав, оскільки той зазвичай не з'являвся без попередження лише заради розмови, але цього разу в його поведінці було щось таке, що змусило Андрія відкласти документи й уважніше подивитися на друга.

— Ти виглядаєш так, ніби приїхав повідомити мені щось неприємне.

— Можливо, саме так і є.

— Це стосується Алли?

Максим не відповів одразу, лише поклав телефон на стіл і кілька секунд дивився на Андрія, ніби остаточно переконувався, що справді готовий втрутитися в його особисте життя.

— Так, але спочатку я хочу, щоб ти просто вислухав мене, не перебиваючи, бо якщо я зараз почну пояснювати все частинами, ти можеш вирішити, що я перебільшую або намагаюся налаштувати тебе проти неї.

Андрій нахмурився.

— Тоді говори.

Максим розблокував телефон і поклав його перед ним.

— Учора я знайшов в інтернеті одну стару фотографію, і потім почав перевіряти дату, місце проведення заходу і людей, які були там присутні.

Андрій опустив погляд на екран.

На фотографії стояла молода жінка поруч із Олександром Воронським.

Він одразу впізнав її обличчя.

Його пальці мимоволі стиснулися.

— Це Алла.

— Я теж так подумав.

— Де ти це знайшов?

— Саме це я й хочу тобі пояснити. Фотографія зроблена кілька років тому на благодійному вечорі, ще задовго до вашого знайомства. Я знайшов архівні публікації про той захід, а потім почав перевіряти людей, які там були.

Максим перегорнув кілька фотографій, показав Андрієві дату, логотип фонду й старі публікації, після чого відкрив документ, який отримав від свого знайомого.

— А тепер подивися сюди.

Андрій прочитав ім'я під фотографією.

Аліна Кравець.

— Що це означає?

— Поки що я можу сказати лише те, що жінка на фотографії зареєстрована під цим ім'ям, а за зовнішністю вона практично ідентична Аллі. Я спочатку вирішив, що це вона, і саме тому почав копати далі.

— І що ти знайшов?

Максим відкрив стару статтю.

— Того вечора зникли документи із закритого аукціону. Не гроші, не коштовності, а саме документи, які мали бути передані представнику фонду. І знаєш, хто був останньою людиною, яка бачила їх перед зникненням?

Андрій мовчки прочитав рядок.

— Аліна Кравець!

— Саме так!

Він відсунув телефон і подивився на Андрія.

— Я не кажу, що вона їх украла, тому що в мене немає доказів цього, але після того, як я побачив фотографію і знайшов це ім'я, мені стало цікаво, що сталося з цією жінкою після вечора. І тут почалося найцікавіше: після тієї події її ім'я практично зникає з відкритих згадок.

Андрій повільно підвів голову.

— Ти поговорив з Аллою?

— Так.

— І що вона сказала?

Максим помовчав.

— Вона не хоче нічого про це розповідати. Я не  став би копати на неї компромат, але розумієш ти мій друг, і мені тебе стало шкода! 

Андрій недовірливо усміхнувся.

— Але ти щойно сказав, що впізнав її.

— Я сказав, що вона виглядає точно як Алла. І саме тому я не зупинився на фотографії.

Він нахилився вперед і відкрив наступний файл.

— Подивися на дату. Потім на фотографію. Потім на ім'я. А тепер скажи мені, як ти поясниш те, що Алла жила під іншим ім'ям, була поруч із Воронським, а потім зникла з публічного простору одразу після історії зі зниклими документами?

Андрій нічого не відповів. Його погляд залишався на екрані, але думки вже давно були не там. Він згадував усе, що Алла розповідала йому про себе, усі розмови про минуле, які раніше здавалися йому достатніми, і раптом зрозумів, що, можливо, знав про неї значно менше, ніж думав.

Андрій підвівся і відійшов до вікна.

— І чого ти хочеш від мене?

— Щоб ти поговорив із нею.

— Я сам знаю, коли мені говорити з власною дружиною.

— Тоді поговори сьогодні.

Андрій повернувся.

— Ти думаєш, вона веде подвійне життя?

Максим кілька секунд мовчав, перш ніж відповісти.

— Я не знаю, що саме вона приховує, але після всього, що я знайшов, у мене складається саме таке враження. Я бачу жінку, яка змінила ім'я, приховала частину минулого, знає Воронського і не хоче пояснювати, чому її фотографія опинилася серед матеріалів, пов'язаних із його колом.

— А якщо ти помиляєшся?

— Тоді вона сама все пояснить, і я першим визнаю, що помилявся!

Андрій знову подивився на фотографію.

— Більше ти нічого не знайшов?

Максим вагався, але зрештою відкрив останній файл.

— Є ще дещо. І саме це мене насторожило найбільше.

На екрані була збільшена фотографія Воронського.

— Що тут?

— Його годинник.

Андрій придивився.

— Ти його знаєш?

— Так. Я бачив його кілька років тому, коли працював із людьми з твого оточення. Той самий годинник був на ньому в день, коли зникли документи.

Андрій довго мовчав, після чого взяв телефон і ще раз розглянув фотографію.

— Чому ти одразу не сказав мені про це?

— Бо спочатку хотів переконатися, що не роблю висновки з повітря.

— І тепер переконався?

— Тепер я переконався лише в одному: ти маєш поговорити з Аллою, поки все це не стало ще складнішим.

Андрій повернув телефон Максиму.

— Я поговорю з нею!

— І якщо вона знову скаже, що нічого не знає?

Андрій подивився на нього важким поглядом.