Глава 10

Андрій ще кілька секунд дивився на екран телефону, а потім поклав його на стіл і перевів погляд на Аллу.

Вона все ще сиділа навпроти, спокійно пила каву й демонстративно займалася своїми справами, ніби розмова між ними вже закінчилася, хоча Андрій чудово розумів, що це далеко не так.

— Я не хотів учора говорити з тобою таким тоном, — сказав він нарешті.

Алла не відповіла одразу.

— Ти вже це говорив.

— Ні, — Андрій похитав головою. — Учора я сказав, що шкодую, але насправді не пояснив, чому так сказав.

Вона повільно підняла на нього очі.

— І чому?

Андрій на мить замовк.

— Тому що злякався.

Алла ледь насупилася.

— Чого?

— Того, що все це перестало бути для мене просто домовленістю.

Вона завмерла з чашкою в руці. Андрій відвів погляд, ніби йому самому було незвично говорити це вголос.

— І замість того, щоб сказати тобі правду, я вирішив нагадати тобі про умови нашої угоди, ніби це могло повернути все на свої місця.

Алла поставила чашку на стіл.

— Ти справді так думаєш?

— Тепер уже ні.

На її обличчі на мить з'явилося щось схоже на усмішку, але вона швидко зникла.

— Ти складна людина, Андрію.

— Іноді таке буває.

Вони кілька секунд мовчали, і цього разу тиша між ними вже не була такою гострою.

Але саме в цей момент двері кухні відчинилися, і до кімнати зайшов Максим.

— Доброго ранку.

— Доброго, — відповів Андрій.

Алла лише кивнула.

Максим сів за стіл, налив собі кави й кілька секунд мовчав, не помічаючи або вдаючи, що не помічає напруги між ними.

— Андрію, ти сьогодні знову кудись їдеш?

— Так, їду.

— У справах?

— Так.

Максим усміхнувся.

— А Алла залишиться сама?

Андрій повільно підняв на нього очі.

Алла теж подивилася на Максима, але нічого не сказала.

— Чому тебе це цікавить?

— Та просто запитав.

Максим відкинувся на спинку стільця.

— Ти останнім часом якийсь нервовий.

— Можливо.

— Через роботу?

— Частково.

Між ними повисла коротка пауза.

Андрій поставив чашку на стіл і спокійно сказав:

— Максиме, після сніданку мені треба з тобою поговорити.

Той здивовано підняв брови.

— Про що?

— Наодинці.

Через двадцять хвилин вони стояли в коридорі біля кабінету.

Андрій зачинив двері й повернувся до друга.

— Що між тобою та Аллою?

Максим усміхнувся.

— Нічого.

— Не бреши.

— А що я маю сказати?

— Правду.

Максим кілька секунд дивився на нього, а потім знизав плечима.

— Вона мені подобається.

Андрій стиснув щелепу, але голос залишився спокійним.

— Вона моя дружина.

Андрій завмер.

Максим зрозумів, що влучив у болюче місце, тому продовжив:

— Ти сам казав, що це домовленість.

— Це не означає, що ти можеш поводитися з нею як хочеш.

— Я нічого такого не робив.

— Вона сказала, що ти поклав їй руку на талію.

Максим відвів погляд.

— Вона тобі розповіла?

— Так.

— І ти через це влаштовуєш мені допит?

— Ні. Я пояснюю тобі, що вона сказала тобі зупинитися, а ти все одно продовжив.

Максим насупився.

— Я просто хотів поговорити.

— Тоді говори.

— Вона поводиться так, ніби я зробив щось жахливе.

— Вона має право не хотіти, щоб ти її торкався.

Максим замовк.

Андрій зробив крок ближче.

— Я не збираюся сваритися з тобою через це, Максиме. Але ти мій друг, тому скажу прямо: залиш Аллу в спокої.

— Ти ревнуєш?

Андрій кілька секунд дивився йому в очі.

— Це не має значення.

— Для мене має.

— Тоді слухай уважно. Не має значення, справжній у нас шлюб чи фіктивний. Якщо вона сказала «не треба», значить, не треба.

Максим мовчав.

— Я зрозумів, — нарешті сказав він.

Андрій кивнув.

— Добре.

— Але ти сам останнім часом поводишся так, ніби забув, що ваш шлюб закінчиться.

Цього разу Андрій не відповів одразу.

— Можливо, — сказав він нарешті. — Але це вже моя проблема.

Максим подивився на нього уважніше.

— Ти справді закохався?

Андрій відвів погляд.

— Їдь додому, Максиме.

— Я серйозно питаю.

— А я серйозно кажу: тобі краще сьогодні поїхати.

Максим кілька секунд мовчав, після чого кивнув.

— Добре.

Він уже збирався вийти, але Андрій додав:

— І ще одне.

Максим озирнувся.

— Не роби так більше. Ні з Аллою, ні з будь-якою іншою жінкою, яка сказала тобі «ні».

Максим нічого не відповів, лише кивнув.

Через кілька хвилин Алла почула, як унизу зачинилися двері.

Вона вийшла з кухні й побачила Андрія біля вікна.

— Максим поїхав?

— Так.

Алла кілька секунд мовчала.

— Ви посварилися?

— Ні.

— Точно?

Андрій повернувся до неї.

— Я просто попросив його поїхати додому.

— Через мене?

— Не зовсім.

Вона підійшла ближче.

— Андрію...

— Я не збираюся робити з цього драму, Алло. Я просто поговорив із ним.

Вона уважно дивилася на нього.

— Він більше не буде так поводитися?

— Я думаю, що ні.

Алла опустила очі.

Їй досі було боляче згадувати вчорашні слова Андрія, і вона все ще не була готова просто забути їх, але зараз, дивлячись на нього, вона раптом зрозуміла, що він не намагався контролювати її чи вирішувати за неї, а лише зробив те, що вважав правильним після того, як почув про ситуацію.

— Дякую, — тихо сказала вона.

Андрій здивовано подивився на неї.

— За що?

— За те, що поговорив із ним.

— Я мав це зробити.

— Все одно.

Він ледь усміхнувся.

— Ти вже не сердишся?

Алла підняла на нього очі.

— Не сподівайся.

— Я й не сподівався.

— Але...

Вона замовкла.

— Що?

Алла кілька секунд підбирала слова.

— Я трохи менше серджуся.

Андрій усміхнувся.

— Це вже прогрес.