Глава 8

Максим часто ночував у свого друга, у нього в Андрія була надвіть своя кімната на випадок коли той захоче залишитися! Однак Алла будучи фіктивною дружиною, яка сама отримує гроші за участь у цьому договорі, не наважувала нічого сказати, будинок в якому вона зараз проживала був її вдаваним будинком лише на місяць. А далі мало бути розлучення, тому вона не наважувалася лізти не у свої справи!

Алла ще кілька секунд стояла нерухомо, відчуваючи його долоню на своєму плечі, і тільки коли Максим, очевидно задоволений почутим поясненням, перевів розмову на щось зовсім буденне, вона нарешті зробила крок убік, звільняючись від дотику, який чомусь залишив після себе набагато більше відчуттів, ніж мав би залишити звичайний жест людини, котра лише грала роль її чоловіка.

— Я хотів запитати, чи ти завтра будеш удома, — звернувся Максим уже до Алли. — Андрій знову кудись їде, а мені потрібно буде забрати кілька речей із гаража.

— Завтра буду, — відповіла вона, хоча погляд мимоволі ковзнув до Андрія.

Він саме знімав годинник і клав його поруч із ключами, проте вираз його обличчя змінився ледь помітно, щойно Максим згадав про поїздку, і Алла, яка за останні тижні навчилася розпізнавати ці дрібні зміни, одразу це помітила.

Максим ще кілька хвилин говорив про гараж, потім піднявся до однієї з кімнат, залишивши їх удвох у вітальні.

— Ти кудись їдеш? — запитала Алла, коли його кроки стихли нагорі.

Андрій не відповів одразу, лише взяв зі столу телефон, перевірив екран і поклав його дисплеєм донизу.

— Маю зустріч.

— Ділову?

— Можна й так сказати.

Алла подивилася на нього з легкою усмішкою.

— Ти останнім часом маєш дуже багато таких зустрічей, про які можна сказати майже все і водночас нічого конкретного.

Андрій усміхнувся у відповідь, хоча цього разу в його усмішці не було звичної легкості.

— Ти помічаєш більше, ніж я думав.

— Я живу з тобою в одному будинку, тому рано чи пізно починаєш помічати, коли людина щодня приходить додому з однаковим виразом обличчя, ховає телефон у кишеню і переконує всіх, що в неї просто багато роботи.

— У мене справді багато роботи.

— Я не сказала, що це неправда.

Андрій кілька секунд мовчав, а потім несподівано запитав:

— Хочеш знати, чим я займаюся?

Алла трохи здивовано підняла брови.

— Ти вперше сам про це питаєш!

— Бо раніше мені здавалося, що тобі байдуже.

— Мені було байдуже, — чесно відповіла вона, — але зараз уже ні.

Він подивився на неї уважніше, після чого сів у крісло навпроти.

— Я керую компанією, яка займається нерухомістю та інвестиціями, — сказав він після короткої паузи. — Ми купуємо старі об'єкти, реконструюємо їх, запускаємо нові комерційні проєкти, вкладаємо гроші в будівництво, іноді продаємо готові об'єкти, а іноді залишаємо їх собі й здаємо в оренду. У мене є команда, юристи, фінансисти, керівники окремих напрямків, люди, які можуть провести цілий день на переговорах замість мене, але останнє рішення щодо великих угод усе одно залишається за мною.

— Тому ти постійно на зустрічах?

— Тому я постійно на зустрічах, телефоную людям, читаю договори о другій ночі, перевіряю цифри, які мені надсилають фінансові директори, і часом їжджу дивитися на об'єкти особисто, бо не люблю приймати рішення лише за красивими презентаціями.

Алла усміхнулася.

— Тепер зрозуміло, чому ти так дивився на цей будинок, коли ми вперше сюди приїхали.

— А як я дивився?

— Так, ніби вже подумки рахував, скільки коштуватиме його ремонт і скільки можна буде на ньому заробити.

Андрій засміявся.

— А я думав, що ти вирішила, ніби я просто закохався у власний будинок.

— Ти справляв саме таке враження.

— Можливо, я справді люблю цей будинок.

— А може, ти просто любиш речі, які можеш контролювати.

Усмішка повільно зникла з його обличчя.

— Можливо.

Алла одразу зрозуміла, що зачепила щось особисте, тому вже хотіла перевести розмову на іншу тему, але Андрій сам продовжив.

— Насправді останні кілька місяців у мене виникли проблеми з одним із партнерів, і саме через це я став більше їздити на зустрічі.

— Які проблеми?

— Один із наших великих проєктів завис через фінансування, а людина, яка мала виконати свою частину домовленостей, вирішила змінити умови в останній момент.

— І ти через це нервуєш?

— Я нервую не через гроші, — відповів він після короткої паузи. — Гроші можна повернути або заробити знову, а от коли хтось вирішує зіграти не за правилами, проблема стає значно серйознішою.

Алла відчула, як усередині знову виникло те саме занепокоєння, яке з'являлося щоразу, коли вона бачила, як він ховає телефон.

— Це пов'язано з тими повідомленнями?

Андрій поглянув на неї, і цього разу не став жартувати.

— Частково.

— Ти можеш розповісти?

— Можу, але не хочу, щоб ти втягувалася в це.

— Андрію, я твоя дружина, принаймні перед усіма іншими людьми, тому якщо через твою роботу я можу опинитися поруч із цією історією, мені краще знати, у що саме я втягнута.

Він кілька секунд дивився на неї, перш ніж тихо відповісти:

— Саме тому я й намагаюся тебе від цього відгородити.

Алла не стала сперечатися, лише сіла поруч із ним на диван, залишивши між ними зовсім невелику відстань.

— А якщо я не хочу, щоб ти весь час відгороджував мене від усього?

Андрій повернув голову й подивився на неї, і в його погляді цього разу було щось зовсім не схоже на їхню звичну гру.

— Тоді нам доведеться вирішити, де закінчується наша домовленість і починається щось інше.

Алла відчула, як серце забилося швидше, хоча чудово розуміла, що він не сказав нічого прямо.

— А ти думаєш, у нас уже є щось інше?

Андрій ледь усміхнувся, але погляду не відвів.

— Я думаю, що останнім часом мені дедалі важче вдавати, ніби для мене це просто угода.

Алла опустила очі, розглядаючи власні пальці, і вперше за весь час їхнього спільного життя не знайшла швидкої дотепної відповіді, яка могла б повернути їм звичну легкість. Тишу перервав телефон. Він завібрував на столі, змусивши їх обох мимоволі поглянути в його бік.