Глава 6

До будинку вони повернулися вже після сьомої вечора, коли сонце майже сховалося за дахами сусідніх будинків, залишивши на небі лише тонку смугу золотавого світла, а день, який мав стати звичайною поїздкою до бабусі, виявився настільки насиченим розмовами, запитаннями та новими подробицями з життя Андрія, що Аллі хотілося лише піднятися нагору, зняти взуття й хоча б на кілька годин забути про необхідність постійно стежити за тим, що вона говорить.

Після вчорашнього весілля будинок здавався майже порожнім.

Ще добу тому тут було трохи гостей, квітів, келихів, музики й голосів, а тепер прибрані столи нагадували про свято лише кількома випадково залишеними деталями, серед яких особливо виділялася велика ваза з білими трояндами у вітальні. Їх не встигли забрати разом з іншими прикрасами, тому квіти залишилися стояти посеред кімнати, ніби остання згадка про вчорашній день.

— Я піду нагору, — сказала Алла, знімаючи пальто.

— Через годину вечеря.

— Добре.

Вона вже піднялася на кілька сходинок, коли Андрій звернувся до неї знизу:

— Алло, зачекайте.

Вона обернулася.

— Що сталося?

— До мене приїхав один чоловік. Я ненадовго залишуся з ним у кабінеті.

— Добре.

— Якщо він запитає, хто ти, просто скажи, що моя дружина.

Алла спустилася на одну сходинку нижче й подивилася на нього з легкою недовірою.

— А ким я ще можу бути?

— Власне, ніким іншим.

— Ти поводишсч дивно.

— Можливо, сьогодні на те є причина.

Він не пояснив, що саме мав на увазі, і саме це не сподобалося Аллі найбільше.

До кабінету вони зайшли разом, однак вона не стала залишатися, лише залишила сумочку у своїй кімнаті й вирішила скористатися часом, щоб переодягнутися. Уже повертаючись коридором, вона почула звук вхідних дверей, після чого внизу пролунав незнайомий чоловічий голос.

Спочатку вона не звернула на нього уваги.

А потім почула власне ім'я.

— Алла?

Голос належав чоловікові, якого вона ніколи раніше не бачила.

— Вона тут, — спокійно відповів Андрій.

— Ти справді одружився?

— Як бачиш.

— Я досі не можу повірити, що ти зробив це за кілька днів.

— Мені не потрібен дозвіл на моє життя.

— Мова не про дозвіл, Андрію. Ти чудово знаєш, про що я.

Алла зупинилася посеред коридору.

Вона не хотіла слухати чужу розмову, проте наступні слова змусили її залишитися на місці.

— Якщо вона тепер живе тут, це вже стосується не тільки тебе.

— Я попереджав тебе не втручатися.

— А я попереджав тебе, що ти не знаєш, у що вплутався.

Голос Андрія став холоднішим.

— Добирай слова.

— Я саме тому й приїхав.

— Тоді говори.

Чоловік на кілька секунд замовк, після чого сказав:

— Ти навіть не перевірив її минуле.

— Я не зобов'язаний перевіряти кожну людину, яка входить у моє життя.

— Але цього разу варто було.

Алла повільно підійшла ближче до дверей кабінету, не маючи наміру заходити, але тепер уже не могла просто повернутися до кімнати й зробити вигляд, що нічого не почула.

— Що саме ти хочеш сказати?

— Що ця жінка не випадково опинилася поруч із тобою.

— Ти її не знаєш.

— Знаю достатньо.

— Звідки?

— Бачив її раніше.

Андрій довго не відповідав.

— Де?

— Це вже неважливо.

— Для мене важливо.

— Тоді спочатку запитай її сам.

— Якщо ти прийшов сюди тільки для того, щоб натякати, можеш повертатися.

— Ти справді нічого не розумієш.

— Максиме.

Вперше в голосі Андрія пролунало попередження.

— Вона не має до цього жодного стосунку.

— А ти впевнений?

— Абсолютно.

— Тоді чому ти так її захищаєш?

Алла більше не хотіла чути продовження.

Вона відійшла від кабінету й повернулася до своєї кімнати, намагаючись не дозволити почутому змінити її поведінку. Якщо Андрій запитає, вона не збиралася зізнаватися, що стояла під дверима й чула майже всю розмову, хоча тепер кожне його слово мало зовсім інший відтінок.

Через кілька хвилин у дверях з'явився Андрій.

— Ти вечерятимиш?

— Так.

— Я попросив накрити на двох.

— Добре.

Він залишився біля дверей, ніби хотів щось сказати, але Алла першою вийшла з кімнати.

— Твій гість уже пішов?

— Так! Пішов вже!

— Так швидко.

— Розмова була короткою!

— Схоже, не дуже приємною.

Андрій зупинився.

— Ти щось чула?

— А ти щось приховуєш?

Він не відповів одразу, і цієї короткої затримки Аллі вистачило, щоб зрозуміти: вона не помилилася.

— Я просто запитав.

— А я просто відповіла.

— Алло, я не хочу, щоб ти робила висновки з уривків розмови.

— Тоді не залишай мені уривки.

Вони спустилися до їдальні.

Вечеря почалася майже звичайно, проте обоє розуміли, що звичайною вона вже не буде. Андрій кілька разів намагався перевести розмову на події дня, запитував, чи сподобався їй будинок бабусі, чи не втомилася вона, чи хоче завтра кудись поїхати, але Алла відповідала коротко й щоразу поверталася до того, що справді її цікавило.

Нарешті вона поклала виделку.

— Хто такий Максим?

Андрій не здивувався.

— Я вже говорив про це!

— Ти сказав, що це твій знайомий.

— Це правда, так це мій давній друг.

— Він говорив так, наче знає про мене щось, чого не знаю я.

— Він багато говорить.

— Але ти його слухав!

— Тому що не кожне його слово можна ігнорувати.

— Отже, він сказав щось важливе.

Андрій провів долонею по краю келиха.

— Він сказав, що бачив тебе раніше!

— Звісно він міг бачити мене і раніше, можна якійсь прем'єрі у театрі, адже в мою роботу це входить!

— Так ти права, я розумію!

— І якщо у твоєму минулому є щось, що може вплинути на мене, я хочу знати це зараз, а не після того, як про це розповість хтось сторонній.

— У моєму минулому достатньо речей, які я не хотів би обговорювати за вечерею.