Глава 5

До будинку бабусі вони приїхали ближче до обіду, коли сонце вже піднялося достатньо високо й заливало дорогу перед маєтком теплим золотавим світлом. Після вчорашнього весілля місто здавалося Аллі дивно звичайним: на вулицях поспішали люди, біля кав'ярень стояли автомобілі, хтось переходив дорогу з паперовим стаканчиком у руці, і все навколо виглядало так, наче напередодні нічого особливого не сталося, наче вони не давали обіцянок перед десятками гостей, не слухали промови, не посміхалися фотографам і не поверталися посеред ночі до будинку, де відтепер мали почати зовсім інший етап свого життя.
Андрій заглушив двигун, але кілька секунд не рухався, тримаючи руки на кермі й дивлячись просто перед собою. Алла помітила це й повернула голову в його бік.
— Ти готова?
Вона ледь усміхнулася.
— До чого саме?
— До моєї бабусі.
— Я вже з нею знайома.
— Учора ти бачила її в день весілля, коли навколо були гості, фотографи, родичі й постійно хтось переривав чужі розмови. Сьогодні вона матиме значно більше часу, щоб придивитися до тебе.
— Це мало мене заспокоїти?
— Ні, — Андрій нарешті подивився на неї. — Я просто вирішив бути чесним.
Алла взяла сумочку й уже хотіла відчинити дверцята, коли він додав:
— Є ще одна порада.
— Я слухаю.
— Не намагайся їй сподобатися.
Алла зупинилася й уважніше подивилася на нього.
— Чому?
— Вона одразу помічає, коли люди стараються справити на неї враження. Особливо коли починають підбирати відповіді, які, на їхню думку, вона хоче почути.
— Тоді що мені робити?
— Бути собою.
— Ти забув, що саме це може виявитися для неї найбільш підозрілим.
Андрій тихо засміявся, і в його погляді на мить з'явилося щось тепліше за звичну стриманість.
— Саме тому мені й цікаво, що з цього вийде.
Алла вже відчинила дверцята, але перш ніж вийти, зупинилася.
— І ще одне.
— Що?
— Якщо ми тепер одружені, може, перестанемо говорити одне одному «ви»?
Андрій на секунду задумався, наче ця проста пропозиція чомусь вимагала від нього більшого рішення, ніж мала б.
— Думаю, давно пора.
— Тоді домовилися?
— Домовилися.
— Добре, Андрію.
Вона навмисно вимовила його ім'я без звичної дистанції, і він ледь помітно усміхнувся.
— Тоді ходімо, Алло, поки ти не передумала.
Він обійшов автомобіль, і разом вони попрямували до будинку.
Бабуся чекала їх у просторій вітальні біля великого вікна, крізь яке на підлогу лягали широкі смуги сонячного світла. У руках вона тримала чашку чаю й виглядала настільки спокійною, ніби не просто знала точний час їхнього приїзду, а й приблизно могла припустити, скільки хвилин вони проведуть у машині перед тим, як нарешті наважаться зайти.
— Нарешті, — сказала вона, щойно вони переступили поріг. — Я вже почала думати, що молодята після першої ночі вирішили трохи відпочити одне від одного.
— Ми просто вирішили дати тобі можливість скучити за нами, — відповів Андрій.
Бабуся перевела погляд на Аллу, а тоді знову подивилася на онука.
— За тобою я можу скучити, а от за нею — навряд.
Алла не стримала усмішки, а Андрій лише похитав головою.
— Бачиш, Алло, я попереджав.
— Ти попереджав мене зовсім про інше.
Бабуся вже підійшла до Алли, обійняла її й повела до столу, не залишаючи їй особливого вибору щодо того, де саме вона має сісти.
— Сідай, люба. Я приготувала обід і хочу нарешті поговорити з тобою без усіх цих весільних декорацій, коли кожне слово чують ще десять людей і кожен вважає своїм обов'язком дати молодятам пораду.
— Із задоволенням.
— А ти, Андрію, можеш залишатися.
— Який щедрий дозвіл.
— Але бажано не втручатися.
— Це вже складніше.
— Тоді просто слухай.
Андрій сів навпроти них і відкинувся на спинку стільця, явно вирішивши не вступати в суперечку, яку все одно не міг виграти.
Обід почався з цілком звичайних розмов, і саме ця простота спочатку здивувала Аллу. Вона очікувала численних запитань, уважного аналізу кожної відповіді й, можливо, своєрідної перевірки на міцність, однак бабуся говорила про сад, про ремонт на другому поверсі, про теплицю, яку давно збиралася перебудувати, а потім почала розповідати про сусідку, яка вже третій місяць обіцяла повернути їй книгу.
Лише згодом, ніби між іншим, вона запитала:
— Алло, ти любиш домашню кухню?
— Люблю.
— А готувати?
Алла на мить задумалася, підбираючи відповідь, яка не звучала б надто ідеально.
— Коли є час.
— А тепер у тебе буде більше часу?
— Думаю, що тепер його стане трохи більше.
— Не поспішай, — втрутився Андрій. — У нас є кухар.
Бабуся навіть не повернула голови в його бік.
— Я не тебе запитувала.
— Зрозумів.
— От і добре.
Вона знову подивилася на Аллу.
— А що саме ти готуєш?
— Залежить від настрою. І від того, скільки часу маю.
— Це звучить як ухиляння.
Алла усміхнулася.
— Тоді конкретніше: пасту, супи, м'ясо, салати, випічку, якщо ніхто не стоїть над душею й не нагадує кожні п'ять хвилин, що скоро прийдуть гості.
— Значить, пироги теж можеш?
— Можу.
— Тоді якось приготуєш мені.
— Обов'язково.
Андрій узяв склянку води й, дивлячись на бабусю, запитав:
— Ти зараз перевіряєш її кулінарні здібності?
— Ні.
— А що саме?
— Чи вона здатна сказати «не знаю» або «не вмію».
Алла поставила виделку на тарілку.
— Можу. Наприклад, я не вмію кататися верхи.
— І не любиш коней, — раптом додав Андрій.
Алла повернулася до нього.
— Звідки ти це пам'ятаєш?
— Ти сказала того вечора, коли ми вперше вечеряли разом.
— Я вже й забула.
— А я ні.
Бабуся нічого не сказала, лише зробила ковток чаю, але її погляд затримався на Андрієві трохи довше, ніж раніше.
— Цікаво.
— Що саме?
— Ти запам'ятовуєш те, що вона говорить.
— Я багато чого запам'ятовую.
— Не все.
— Бабусю.
— Що?
— Давай без психологічних експериментів за обідом.
— Я ще навіть не починала.
Алла ледь усміхнулася, спостерігаючи за ними. Лише тепер вона вперше побачила в Андрієві не того чоловіка, якого знала останні дні, — впевненого, стриманого, звиклого тримати ситуацію під контролем, — а онука, який поруч із цією жінкою міг сперечатися через дрібниці, жартувати й дозволяти собі іншу інтонацію, значно простішу й теплішу.
Після обіду бабуся запропонувала їм перейти на терасу.
Там стояв великий стіл, накритий білою скатертиною, навколо якого вільно розросталися кущі троянд, а за садом відкривався краєвид на невелике озеро. Вода майже не ворушилася, лише зрідка поверхнею пробігала тонка хвиля від легкого вітру.
— Тут дуже гарно, — сказала Алла.
— Я проводжу тут більшу частину літа, — відповіла бабуся. — А Андрій у дитинстві ненавидів це місце.
— Неправда, — одразу заперечив він.
— Ти казав, що тут нудно.
— Мені було десять років.
— У десять років ти вже мав власну думку.
— Вона й зараз у мене є.
— На жаль, — сухо відповіла бабуся.
Алла засміялася.
— А яким ти був дитиною? — запитала вона, повернувшись до Андрія.
— Не слухай її, — одразу сказав він.
— Чому?
— Вона має дуже хорошу пам'ять і зовсім не вміє зберігати компромат при собі.
— Я нічого не вигадую, — обурилася бабуся. — Просто пам'ятаю значно більше, ніж тобі хотілося б.
Вона почала розповідати історію про те, як маленький Андрій одного разу вирішив самостійно втекти з дому після того, як йому заборонили брати автомобіль батька. Щоправда, велика втеча закінчилася набагато швидше, ніж він планував: хлопчик дійшов лише до кінця саду, сів під яблунею, образився на весь світ і зрештою заснув.
— Тобі справді було десять? — запитала Алла.
— Так.
— І ти справді хотів утекти?
— Хотів.
— Куди?
Андрій уже відкрив рот, але відповіді не знайшов.
Бабуся переможно посміхнулася.
— Ось бачиш.
Алла засміялася так щиро, що Андрій теж не зміг утримати усмішку.
— Не смійся, — сказав він. — Я був дитиною.
— Зате тепер я знаю, що ти не завжди все продумуєш.
— Деякі речі краще не планувати.
— Наприклад?
Він подивився на неї.
— Наприклад, зустріч із тобою.
На кілька секунд між ними запала тиша, і цього разу навіть бабуся не стала одразу її порушувати. Алла відчула, як усмішка сама собою зникає з її обличчя, хоча вона й не була певна, що саме в його словах змусило її так відреагувати.
Бабуся уважно подивилася спочатку на онука, потім на Аллу.
— Ось тепер мені подобається ця розмова.
— Не починай, — попередив Андрій.
— Я нічого не сказала.
Але мовчати довго вона, очевидно, не збиралася.
— Алло, скажи мені чесно, що тобі в ньому сподобалося?
Запитання було настільки прямим, що Андрій навіть перестав переглядати повідомлення на телефоні.
— Бабусю, може, не варто?
— Тебе ніхто не питав.
Алла кілька секунд мовчала, дивлячись на нього, а потім відповіла:
— Напевно, те, що він не намагається здаватися кращим, ніж є.
Андрій повільно поклав телефон на стіл.
— Це хороша відповідь.
— Я не намагалася тобі сподобатися.
— Я знаю.
Бабуся перевела погляд на нього.
— А що тобі подобається в ній?
Андрій трохи нахилив голову.
— Ти ж казала, що мене не питаєш.
— Я можу змінити рішення.
Він подивився на Аллу, і цього разу відповів не одразу.
— Вона не боїться мені заперечувати.
— Це все?
— Ні.
— Тоді що ще?
Андрій кілька секунд мовчав, ніби справді намагався сформулювати відповідь.
— Вона не намагається вгадати, що я хочу почути.
Бабуся повільно кивнула.
— Тепер я розумію.
— Що саме? — запитала Алла.
— Чому він привів тебе сюди.
— Я нікого не приводив, — відразу заперечив Андрій.
— Тоді чому вона тут?
— Бо ми одружилися.
— Саме це я й сказала.
Алла, відчувши, що розмова ось-ось знову повернеться до них, вирішила змінити тему й запитала про троянди. Бабуся охоче підхопила розмову й почала розповідати про кущі, які вирощувала вже понад двадцять років, про теплицю та старого садівника, який працював із нею ще тоді, коли Андрій був школярем.
Розмова тривала майже годину, і поступово Алла перестала відчувати себе гостею, яку розглядають під збільшувальним склом. Бабуся вміла ставити запитання так, що вони здавалися звичайними, але водночас майже завжди змушували замислитися перед відповіддю.
Коли сонце почало повільно хилитися до заходу, бабуся раптом попросила Андрія принести з будинку документи.
— Ти знаєш, де вони.
— Знаю.
— Тоді принеси.
Андрій підвівся, але перед тим, як зайти до будинку, подивився на Аллу.
— Я швидко.
— Не поспішай.
— Добре.
Щойно двері за ним зачинилися, бабуся кілька секунд мовчала, наливаючи собі ще чаю.
— Ти його боїшся?
Алла здивовано підняла брови.
— Ні.
— Це добре.
— Чому ти питаєш?
— Бо більшість людей поруч із ним або намагаються йому сподобатися, або намагаються отримати від нього щось. Мені цікаво, до якої категорії належиш ти.
— А якщо ні до якої?
Бабуся ледь усміхнулася.
— Тоді це вже цікавіше.
Алла опустила погляд на чашку.
— Я не думаю, що він простий.
— Він і не простий.
— Ти добре його знаєш.
— Я виховувала його після смерті його батька, тому знаю не лише чоловіка, якого бачать інші, а й хлопчика, який ховав образу за мовчанням і ніколи не просив допомоги, навіть тоді, коли вона була йому потрібна.
Алла уважно слухала, не перебиваючи.
— З роками він став набагато закритішим, — продовжила бабуся. — Навчився тримати все при собі й переконувати інших, що його нічого не зачіпає.
— Можливо, це просто дорослішання.
— Можливо. Але дорослішання не завжди означає, що людина навчилася говорити про те, що для неї важливо.
Алла кілька секунд дивилася в бік саду.
— Ти хочеш, щоб я розповідала тобі про наші стосунки?
— Ні. Я не хочу знати подробиць вашого особистого життя.
Бабуся поставила чашку на стіл.
— Я хочу попросити тебе лише про одне.
— Про що?
— Не дозволяй йому вирішувати за тебе.
Алла повернула до неї погляд.
— Не дозволю.
— Добре.
— І ти не збираєшся питати мене, чи я його люблю?
Бабуся уважно подивилася на неї, і цього разу її обличчя стало серйознішим.
— Ні.
— Чому?
— Тому що якщо любов є, мені не потрібно про неї питати. А якщо її немає, ти все одно не скажеш правду жінці, яку знаєш лише кілька днів.
Алла нічого не відповіла.
— Ти розумна дівчина, — сказала бабуся після короткої паузи. — Мені це подобається.
— Дякую.
— Але я також бачу, що ти дуже обережна.
— Це погано?
— Ні. Обережність часто рятує людей від зайвих помилок. Просто не дозволяй їй змусити тебе ховати навіть те, що тобі насправді дороге.
Алла перевела погляд на озеро.
— Ти завжди так розмовляєш?
— Як?
— Наче знаєш відповідь ще до того, як поставила запитання.
Бабуся тихо засміялася.
— Вік має свої переваги.
У цей момент двері тераси відчинилися, і Андрій повернувся з папкою в руках.
— Про що ви говорили?
— Про тебе, — спокійно відповіла бабуся.
— Це я вже зрозумів.
— І я дала Аллі кілька порад.
Андрій подивився на дружину.
— Сподіваюся, не таких, після яких вона захоче розлучитися зі мною до вечора.
— Я сказала їй лише те, що ти іноді буваєш нестерпним.
— Вона це знала ще до весілля.
— Тоді в мене немає до неї претензій.
Алла засміялася, а Андрій лише похитав головою.
Вони залишилися на терасі ще на деякий час, а ближче до вечора бабуся попросила Андрія провести Аллу до автомобіля. Вона навіть запропонувала їм залишитися на вечерю, але Андрій, помітивши втому в очах Алли, подякував і сказав, що вони приїдуть іншим разом.
Коли вони вже спускалися сходами, Алла тихо запитала:
— Ти знав, що вона поговорить зі мною окремо?
— Знав.
— І не попередив.
— Якби я попередив, ти почала б заздалегідь готувати відповіді.
— Можливо.
— Саме тому й не попередив.
Алла зупинилася біля автомобіля й подивилася на нього.
— А якщо я сказала їй щось не те?
— Ти сказала те, що хотіла сказати.
— І цього достатньо?
— Для неї — так.
Алла відчинила дверцята, але не сіла.
— Вона дивна.
— Вона дуже розумна.
— Це я вже зрозуміла.
— І що ти про неї думаєш?
Алла на мить задумалася.
— Тепер мені зрозуміло, звідки в тебе характер.
— Це комплімент?
— Поки що ні.
Вони сіли в автомобіль і рушили з подвір'я. Кілька хвилин їхали мовчки, поки будинки за вікном не почали змінюватися, а вечірнє місто поступово не огорнуло дорогу звичним шумом.
— Вона тобі сподобалася, — сказав Андрій.
— Звідки ти знаєш?
— Вона запропонувала тобі залишитися на вечерю.
— А ти відмовився.
— Я подумав, що тобі краще трохи відпочити після вчорашнього дня.
Алла повернулася до нього.
— Ти сьогодні вперше зробив щось без того, щоб я тебе про це попросила.
— Не звикай.
Вона усміхнулася.
— Не буду.
Андрій кілька секунд мовчав, дивлячись на дорогу.
— Шкода.
Алла нічого не відповіла, лише знову повернула голову до вікна. За склом повільно змінювалися вулиці, будинки й вечірні вогні, а в її голові раз у раз поверталися слова бабусі про обережність і про те, що іноді люди ховають навіть те, що їм насправді дороге.
Після вчорашнього весілля багато чого мало б здаватися остаточно визначеним: вони стали чоловіком і дружиною, перед ними лежала домовленість, яку обоє свого часу сприймали як зручне рішення, і тепер залишалося лише дотримуватися умов, про які вони домовилися.
Проте саме цей день чомусь зробив усе значно складнішим.