Глава 4

День весілля настав швидше, ніж Алла очікувала.

Від самого ранку будинок Андрія був наповнений людьми, телефонними дзвінками, тихими розмовами й постійним рухом, проте все відбувалося настільки організовано, що їй залишалося лише дотримуватися заздалегідь узгодженого плану.

Алла зійшла донизу вже повністю готова до церемонії. У будинку на кілька секунд стало тихіше, коли вона з’явилася в коридорі, але ніхто не зробив із цього особливої сцени, адже попереду й без того було достатньо хвилюючих моментів.

— Ну що, наречена, готові? — запитав Андрій, коли вони зустрілися біля автомобіля.

— А ви сумнівалися?

— Після нашого знайомства я вже ні в чому не впевнений.

— Це звучить не надто заспокійливо для нареченого.

— Зате чесно.

Дорогою він коротко розповідав про гостей, яких їй варто запам’ятати, пояснив, хто з родичів особливо близький до його бабусі, а кого краще не залишати без уваги під час святкування.

— А якщо я когось переплутаю?

— Нічого страшного. Просто називайте всіх по імені, а якщо не пам’ятаєте — усміхайтеся.

— Ви зараз описали половину вашої родини?

— Майже.

Алла засміялася, і розмова стала значно легшою.

Біля входу їх уже чекали гості. Бабуся Андрія стояла серед родичів і, побачивши їх, одразу підійшла привітати. Вона обійняла Аллу, побажала їм щастя й лише після цього звернулася до онука з коротким зауваженням, яке змусило його усміхнутися.

Церемонія минула спокійно. Прозвучали необхідні слова, були підписи, привітання, фотографії та келихи шампанського, а коли настав момент поцілунку, Андрій тихо запитав:

— Якщо дозволите.

Алла ледь усміхнулася.

— Для цього вам дозвіл не потрібен.

Поцілунок вийшов коротким, але цілком переконливим для гостей і фотографів, після чого їх одразу оточили родичі та друзі.

Привітання тривали одне за одним. Хтось бажав їм довгих років разом, хтось жартував про майбутніх дітей, а дехто вже намагався дізнатися, де вони планують провести медовий місяць.

Алла відповідала спокійно, щоразу знаходячи нейтральну фразу, а Андрій кілька разів непомітно переводив розмову на іншу тему, коли запитання ставали надто особистими.

Коли вони нарешті залишилися самі на кілька хвилин, Алла тихо сказала:

— Ви швидко освоїлися.

— У мене хороший учитель.

— Я нічого вас не вчила.

— Саме тому це й працює.

Вона похитала головою, стримуючи усмішку.

Попереду на них чекало святкування, десятки гостей і перша ніч у будинку Андрія, де відтепер їм доведеться жити під одним дахом, значно довше, ніж вони обоє могли собі уявити ще кілька днів тому.

Святкування закінчилося далеко за північ.

Останні гості роз'їхалися, автомобілі один за одним зникли за воротами, а великий будинок поступово занурився в тишу, яка після кількох годин музики, розмов і сміху здавалася майже нереальною.

Алла піднялася сходами на другий поверх, тримаючи в руках невелику сумочку, і зупинилася біля дверей спальні, які Андрій відчинив перед нею.

— Отже, це наше подружнє гніздечко?

— Не смійтеся, я довго вибирав цю кімнату.

— Ви вибирали її чи просто наказали підготувати найбільшу?

— Друге звучить більше схоже на мене.

Вона зайшла до кімнати й зупинилася посеред просторої спальні, де все було витримано в спокійних теплих тонах, а велике ліжко, яке вдень здавалося звичайною частиною інтер'єру, тепер чомусь привертало значно більше уваги.

Алла поставила сумочку на крісло.

— І де ваш матрац?

—  Він у шафі, зараз я його витягну.

Андрій підійшов до шафи й відчинив одну з її половин.

— Тут ваші речі.

Алла на кілька секунд затрималася біля шафи.

— Ви вже все підготували?

— Звичайно.  Як вважаєте що б сказала моя бабуся?

— Що ваш шлюб закінчився, не встигнувши початися.

— Саме тому я вирішив не створювати їй зайвих приводів для хвилювання.

Алла дістала з сумочки кілька речей і поклала їх на полицю.

— Добре. Але одразу домовимося про одне.

— Слухаю.

— Ніяких несподіваних сюрпризів.

Андрій сперся рукою об дверцята шафи.

— Ви зараз говорите про мене чи про цю ніч?

— Про обидва варіанти.

— Тоді можете спати спокійно.

— Я саме це й збираюся робити.

Він кивнув і почав готуватися до сну, не намагаючись скоротити між ними відстань.

Алла тим часом зайшла до ванної кімнати, переодягнулася, зняла прикраси й повернулася до спальні вже без святкової сукні. На її місці залишилася звичайна домашня піжама, яка зовсім не відповідала образу жінки, що кілька годин тому стояла поруч із ним перед десятками гостей.

Андрій уже лежав на матраці.

Алла лягла на ліжко й поправила ковдру.

— Знаєте, що найдивніше? — сказала вона через кілька хвилин.

— Що?

— Ще сьогодні вранці я навіть не уявляла, що закінчу цей день у вашій спальні.

— Я теж.

— А тепер ми одружені.

— Формально.

— І спимо в одній спальні..

— Теж формально.

— Ви все можете перетворити на формальність.

— Це допомагає не робити дурниць...

— Добре. Тоді ще одне правило.

— Уважно слухаю.

— Якщо вночі ви випадково перейдете на мою територію, я вас розбуджу.

— А якщо це зробите ви?

— Тоді можете розбудити мене.

— Справедливо.

Кілька хвилин вони мовчали.

За вікном місто поступово стихало, десь далеко проїхав автомобіль, у сусідній кімнаті ледь чутно працював кондиціонер, а в спальні було настільки тихо, що будь-який рух здавався надто помітним.

— Алло?

— Що?

— Ви спите?

— Ні.

— Я теж.

— Це я вже зрозуміла.

— Просто хотів перевірити.

— Перевірили?

— Так.

— Тоді спіть.

— На добраніч, дружино.

— На добраніч, Андрію.

Цього разу він більше нічого не сказав.

Ранок прийшов тихо, без будильника й метушні, крізь напівпрозорі штори пробилося м'яке сонячне світло, поступово заповнюючи спальню й витісняючи нічну темряву.