20 ❤

Я прочинила двері ванної й обережно визирнула в коридор. Нікого. Штовхнула перші-ліпші двері, яких Марк мені не показував.

Це виявилася гостьова спальня: високе ліжко з важким узголів'ям, масивна шафа, вицвілі штори, що пахли пилом і давнім лавандовим мийним засобом. Я присіла й заглянула під ліжко. Лише кілька клаптів пилу, що, схоже, жили там ще з минулого століття. Тоді відчинила шафу, перебрала поглядом порожні вішаки й навіть постукала по задній стінці, на випадок потайних ходів. Нічого. Хоча, зізнаюся, у цьому маєтку я б не здивувалася й потайним ходам.

– Амеліє, доню, досить ховатися, виходь, – покликала я, виходячи з кімнати. – В мене для тебе є еклерчик.

Хоча насправді жодних еклерів у мене не було, але треба ж якось виманити дитину зі схованки. У відповідь – тиша. Навіть еклери не спрацювали, а це ж був мій найсильніший козир! Залишалося два варіанти: або доньки взагалі не було в будинку, або вона мене просто не чула.

Я зазирнула ще до однієї кімнати. Порожньо. Там стояв лише письмовий стіл під білим простирадлом. Постояла на порозі, прислухаючись до будинку: Ні кроків, ні дитячого сміху.

Залишалося виглянути надвір. Виходити в самій футболці, нехай і чужій, у таку погоду було, м’яко кажучи, не найкращою ідеєю. Але верхній одяг я вдягати не стала: не хотіла замастити його фарбою, хоча на руках вона вже підсохла, а от на плечах і волоссі ще ні. Тож, обхопивши себе за плечі, я таки вийшла на подвір’я.

Осінній вітер одразу скористався нагодою й змусив мене здригнутися від холоду. Я рушила повз сад до невеликого будиночка. Дивитися на нього було важко: усе заросло, і моє професійне око аж смикалося від такого видовища. Та зараз було не до цього.

– Амеліє! Еклери довго чекати не будуть!

Нічого. Я обійшла весь сад і всі будівлі, але, на жаль, усі вони були замкнені. Позаглядала у вікна, проте доньки не побачила. Ще трохи, і я б промерзла наскрізь, тож повернулася до будинку.

Та не встигла я зачинити за собою двері, як із другого поверху спустився Марк. У руках він ніс уайт-спірит, олію та вату. Побачивши мене, так і закляк на сходинці. Його погляд ковзнув по моїй фігурі й затримався на футболці, яка явно не була розрахована на такі прогулянки.

Чоловік одразу відвів очі й насупився так, наче щойно побачив щось вкрай непристойне.

— Ви чого в моїй футболці? — голос прозвучав значно різкіше, ніж вимагало звичайне запитання.

Я опустила погляд на себе. Плече футболки знову сповзло, а від холоду соски під тонкою тканиною стали надто помітними. От же ж бляха! Швидко схрестила руки на грудях, хоча підозрюю, що треба було зробити це трохи раніше.

Ну все, мені капець.

Ви б бачили його погляд! Здавалося, Райнер саме обирав, як покарати мене за таку «аморальну» поведінку: звільнити, виставити за ворота чи вдати, що ніколи в житті мене не бачив.

— Я так розумію, ви вирішили, що першого робочого дня вам замало знайомства з будинком, тож вирішили ще й мій гардероб присвоїти? — холодно поцікавився він.

Мені б зараз крізь землю провалитися. Бажано разом із цією футболкою.

А якщо звільнить? Скаже, що ми з донькою йому вже набридли, а від нас самі проблеми й жодної користі? І що тоді? Куди мені йти? Що йому взагалі відповісти?

Схоже, мій перший робочий день ризикував стати останнім.