16 ❤

Роксана

Марк ще кілька секунд стояв біля вікна, дивлячись на екран телефона. Потім сховав його до кишені й повернувся до нас.

Амелія одразу підбігла до нього.

– А хто тобі телефонував? – допитливо запитала вона, задерши голову.

Марк опустив на неї погляд.

– Мама.

Донечка здивовано округлила очі й нахилила голову набік.

– У тебе є мама? Я думала, у таких великих дядьків мами вже немає. Бо вона їм не потрібна.

Він на мить завмер, ніби не знав, як відповісти на таке припущення п'ятирічної дитини.

– Мама потрібна в будь-якому віці. І неважливо, великий ти чи маленький.

Амелія задумливо кивнула, переварюючи його слова.

– Тоді тобі пощастило, що в тебе є мама, – серйозно сказала вона. – У моєї мами немає ні мами, ні тата. І в мене немає тата, а ти не хочеш ним бути.

Слова вдарили в саме серце. Не через «тата», до цього я вже звикла. Боліла саме перша частина. Моїх батьків давно не було на світі, і я майже не пам’ятала їх. Вони померли, коли мені було стільки ж, скільки зараз моїй донечці. Відтоді мене виховувала бабуся.

Я на мить відвела погляд, намагаючись узяти себе в руки. Не хотілося, щоб Марк помітив, як сильно мене зачепили слова донечки.

– Амеліє, – покликала донечку, намагаючись не видати свого збентеження. – Марк тобі вже все сказав.

Донька кілька секунд дивилася то на мене, то на Марка, а потім знизала плечима.

– Добре, тоді я хочу глянути, що в інших кімнатах, – заявила вона й рушила до дверей.

Я прикрила очі, збираючись із думками. Здається, ще трохи, і моя донька сама влаштує мені особисте життя.

Коли розплющила очі, Марк усе ще стояв на місці й дивився вслід Амелії, яка вже розглядала наступні двері.

– Вона завжди така допитлива? – запитав він, підійшовши ближче.

Я зітхнула.

– На жаль. Іноді мені здається, що в неї запитань більше, ніж у всіх дорослих разом узятих.

Марк хмикнув і рушив за нею.

– Тоді нам краще продовжити екскурсію, поки вона не почала відчиняти двері сама.

– Амеліє, зачекай! – гукнула я й поспішила за ними.

Донька вже нетерпляче чекала, коли Марк відчинить наступні двері.

– А тут що?

– Вітальня.

Він натиснув на ручку. Ми зайшли всередину, і я мимоволі завмерла. Простора кімната з великим диваном, кількома кріслами, низьким журнальним столиком і каміном виглядала затишно, попри розміри. Уздовж стіни тяглися високі вікна, крізь які було видно сад.

Амелія одразу побігла до крісла біля вікна.

– Ого! А тут можна сидіти?

– Можна, – коротко відповів Марк.

Вона повернулася до нього.

– А камін працює?

– Так.

– А ми будемо його запалювати?

– Якщо стане холодно.

Амелія закивала з таким виглядом, мов отримала важливу обіцянку, і знову взялася розглядати кімнату.

Я скоса глянула на Марка. Після розмови з мамою він став якийсь задуманий. Наче частина його думок лишилася там, у телефонній слухавці.

– Усе добре? – запитала я.

Чоловік повернув до мене обличчя.

– Так.

Одне слово, але цього разу воно прозвучало не так упевнено. Я не стала розпитувати. Ми майже не знали одне одного, щоб я могла дозволити собі лізти в його особисті справи. Втім, мені було цікаво, про що говорила з ним мама. І чому після цієї розмови він дивився на свій дім так, наче вперше побачив його по-новому.

Амелія тим часом підійшла до стіни зі старовинними картинами в масивних дерев'яних рамах. Довго розглядала одну з них, а потім раптом озирнулася на Марка.

– Хто це?

Він підійшов і поглянув на портрет.

– Мій прадід.

Амелія задерла голову, ще раз уважно оглянула картину, а потім зиркнула на Марка, наче порівнювала їх.

– Щось ти не схожий на нього, – замислено промовила вона.

– Чому?

Донька примружилася, знову глянула на чоловіка на картині й почала уважно його розглядати.

– У нього волосся інше.

Марк машинально торкнувся власного волосся.

– У нього воно світліше.

– І вуса інші, – додала Амелія, тицьнувши пальчиком у портрет.

– Це борода.

– А в тебе теж буде така, коли станеш стареньким?

Він на секунду замислився.

– Можливо.

Амелія знову глянула на картину.

– А очі в нього які?

– Не знаю.