15 ❤

Марк

Телефонувала мама, і я вже одразу розумів, що розмова буде про Джессіку, про компанію. Нічого цікавого, але якщо не взяти слухавку, не найкращий варіант. Ех, доведеться все це слухати.

Прийняв виклик і відійшов трохи далі від Роксани з Амелією.

– Привіт, мамо, – привітався англійською.

– Марку, Джессіка мені все розповіла, – мовила вона без привітань англійською.

Я важко видихнув і провів долонею по потилиці.

– Я здогадувався.

– Тоді ти маєш розуміти, чому я телефоную. Ти не можеш зараз дозволяти собі такі речі. Батьки Джессіки можуть відмовитися від партнерства, якщо вирішать, що ти несерйозно ставишся до майбутнього шлюбу.

Я насупився.

– Мамо, до чого тут це?

– До всього. Ти чудово знаєш, наскільки важлива для батька ця угода. Йому потрібне це партнерство. І тобі воно теж потрібне, якщо ти хочеш розвивати компанію далі.

Промовчав, дивлячись у вікно.

– А тепер ти ще й привіз туди якусь жінку з дитиною, – продовжила вона. – Марку, це виглядає дуже безглуздо. Невже у Львові немає іншого ландшафтного дизайнера?

Я стиснув телефон у руці.

– Вона першою відгукнулася на пропозицію, не залишати ж мені матір із дитиною без роботи.

– Мені байдуже. Я хочу, щоб ти якнайшвидше закінчив із цим маєтком і повернувся до Нью-Йорка.

Я перевів погляд на старі стіни навколо себе.

– Мамо, але ж це твій дім.

На тому кінці запала коротка тиша.

– Ти провела тут усе своє дитинство. Хіба тобі не шкода?

– Шкода, – після паузи відповіла вона. – Звісно, шкода. Але я не можу все життя жити там і постійно доглядати за маєтком. Я потрібна в Нью-Йорку, Марку. І ти теж, сину.

Я мовчав.

– Цей будинок давно став для нас спогадом, – продовжила мама. – А спогади не повинні заважати нам жити далі.

– А ще ми прийняли рішення, і я з Ханною та Джессікою прилечу в Україну. І разом допоможемо тобі якнайшвидше все закінчити. Нам не можна затягувати з продажем.

На згадку про Ханну я мимоволі усміхнувся. Моя молодша сестра завжди була для мене особливою, і її приїзду я справді чекав.

А от думка про Джессіку викликала зовсім іншу реакцію.

Я нічого не відповів. Бо ще вчора був упевнений, що хочу якнайшвидше продати садибу. А тепер, стоячи посеред будинку, де колись виросла моя мама, раптом уперше засумнівався, чи справді хочу позбутися його так швидко.

Втім, хіба в мене був інший вибір? Мені не було чого робити в Україні. У Нью-Йорку на мене чекала батькова компанія – бізнес, який я мав успадкувати й продовжити його справу.

Та чи дійсно я цього хотів?