14 ❤

Я перевела погляд на вікно. За склом гойдалися дерева, а вітер ворушив пожовкле листя. На мить мені здалося, що між ними щось промайнуло. Мимоволі здригнулася.

– Мамо? – голос Амелії змусив мене опустити погляд.

– Що, сонечко?

– Чого ти зблідла?

Хотіла відповісти, але слова застрягли в горлі. Нічого страшного. Це просто хтось вирішив пожартувати. Спробувала переконати себе в цьому, але пальці, якими тримала телефон, усе одно трохи тремтіли.

– Усе добре, – нарешті сказала я.

Марк, який до цього щось шукав у телефоні, підняв на мене погляд.

– Не схоже.

Я зустрілася з ним очима. Він дивився уважно, мов намагався зрозуміти, що зі мною сталося.

– А що там з їжею? – намагалася перевести я тему.

Його голос одразу став серйознішим.

– Замовив. Через двадцять хвилин привезуть.

Амелія одразу оживилася.

– А макарони там є?

Марк подивився на неї.

– Є. З сиром підійде?

Очі донечки одразу засяяли.

– Так!

Здається, ще хвилину тому вона була готова оголосити голодний бунт, а тепер цілком задоволено кивала.

Я не стримала усмішки, дивлячись на них.

– Тоді чекатимемо, – сказала я.

Втім я не могла перестати думати про повідомлення. Хто це міг написати? І головне – звідки ця людина знала, що ми вже тут?

– Ви точно добре себе почуваєте? – почувся поруч голос Марка.

Підняла на чоловіка очі.

– Так. Просто втомилася після дороги.

Чоловік ще кілька секунд не відводив погляду, але сперечатися не став.

– Тоді краще відпочиньте, а завтра перейдемо до роботи над садом.

Я кивнула. Але чомусь була впевнена – після цього повідомлення спокійно відпочити мені навряд чи вдасться.

Коли приїхала доставка, я допомогла Марку накрити на стіл. Він замовив стільки всього, що очі розбігалися: кілька видів м'яса, салати, картоплю, овочі, сирну нарізку, налисники з вишнями та навіть кілька десертів. Здавалося, їжі вистачило б не на трьох, а на цілу компанію.

Проте, Амелія не звертала уваги на все це різноманіття. Вона зосереджено поїдала свої макарони із сиром та налисники з вишнями, і, судячи з її задоволеного вигляду, більше її нічого не цікавило.

До обіду спустився й Джейк. Цього разу він виглядав уже не таким незадоволеним. Мовчки сів поруч із Марком і взявся до їжі.

Час від часу чоловіки про щось говорили між собою англійською. Я майже нічого не розуміла, лише іноді ловила окремі знайомі слова.  

І тоді остаточно зрозуміла – мені терміново потрібно вчити англійську.

Може, попросити Марка трохи мене навчити? Або спробувати самій через якийсь додаток? Врешті-решт грошей на репетиторів все одно не було.  

Після трапези Джейк попрощався англійською й пішов до себе. Марк сховав до кишені телефон, подивився на нас з Амелією й запропонував:

– Якщо вже поїли, можу показати вам маєток.

Амелія одразу злізла зі стільця. Схоже, після смачного обіду в неї знову з'явилося достатньо енергії для нових пригод.

– А тут багато кімнат? – поцікавилася донечка.

Марк на мить задумався, мов намагався пригадати точну кількість.

– Достатньо.

Доня насупилася й поклала руки на боки.

– А скільки це – достатньо?

Я усміхнулася. Схоже, Марк ще не зрозумів, що з п'ятирічною дитиною однією відповіддю відбутися не вийде.

– Багато, – уточнив він, глянувши на Амелію.

– А можна всі подивитися?

– Якщо не втомитеся.

– Я не втомлюся, – впевнено заявила вона й одразу рушила до дверей.

Марк ледь помітно усміхнувся й пішов за нею. Ми вийшли у широкий коридор. Я знову озирнулася навколо, намагаючись запам'ятати все, що бачила. Звідси маєток здавався ще більшим. Високі стелі, старовинні картини, двері з темного дерева, мармурова підлога й великі вікна, крізь які всередину падало м'яке сонячне світло.

– А це що? – Амелія зупинилася біля наступних дверей.

– Їдальня.

Марк відчинив їх, і ми зайшли всередину. Посеред кімнати стояв довгий дерев'яний стіл, навколо якого розмістилося стільки стільців, що я мимоволі порахувала їх поглядом.

– Ого... – протягнула донечка. – А навіщо вам стільки стільців?

Чоловік глянув на стіл.

– Для гостей.

Амелія обвела поглядом порожню кімнату, затримала очі на довгому столі.

– І вони часто приходять? – поцікавилася вона, злегка нахиливши голову.

Марк сперся долонею на спинку найближчого стільця й на мить задумався.