13 ❤

Роксана

Я ще кілька хвилин розкладала речі, намагаючись зрозуміти, що саме варто дістати зараз, а що можна залишити у сумці. Амелія тим часом лежала на ліжку й уважно дивилася на мене, підклавши руку під голівку.

– Мамо…

Я озирнулася на неї.

– Що, сонечко?

Донька на мить замовкла, а потім поклала долоньку на животик.

– Я хочу їсти.

Глянула на годинник у телефоні. Після дороги ми майже нічого не їли, тож дивуватися не було чому.

– Добре, – погодилася я, відкладаючи телефон убік. – Ходімо пошукаємо кухню.

– А ти знаєш, де вона? – Амелія підняла на мене допитливий погляд.

На якусь секунду я замислилася. Марк показав нам кімнату, але більше нічого. Навіть де ванна й туалет, я досі не знала.

– Думаю, кухня має бути на першому поверсі, – припустила я.

– А макарони там є? – з надією запитала Амелія.

– Сподіваюся, – відповіла я, ледь усміхнувшись.

– Я хочу макарони, – наполегливо повторила донька.

– Я вже зрозуміла.

Донечка злізла з ліжка й одразу взяла мене за руку.

Ми вийшли з кімнати та рушили коридором до сходів. Спустившись на перший поверх, я озирнулася.

Звідси маєток здавався ще більшим. Кілька коридорів розходилися в різні боки, а за високими дверима ховалися кімнати, призначення яких я навіть не могла припустити.

– Мамо, куди? – Амелія потягнула мене за руку, змушуючи нарешті визначитися з напрямком.

– Зараз знайдемо, – запевнила я, хоча сама не була до кінця впевнена, куди саме ми йдемо.

Ми пішли коридором, який, як мені здавалося, вів у бік господарської частини будинку.

Принаймні я на це сподівалася.

Амелія кілька секунд мовчки йшла поруч, а потім знову нагадала:

– Я дуже хочу їсти, – протягнула вона, дивлячись на мене з таким виразом, наче від нашого пошуку залежало її життя.

– Я пам'ятаю, – усміхнулася я, поглянувши на доньку.

– А якщо тут немає макаронів? – стурбовано запитала вона.

– Тоді будемо їсти те, що є, – пояснила я, знизавши плечима.

Амелія насупилася, але сперечатися не стала. Схоже, перспектива залишитися голодною переконала її продовжувати пошуки.

Ми пройшли ще кілька метрів, коли я помітила попереду широкі двері.

– Може, там, – припустила донечка, вказуючи на них.

– Давай подивимося, – одразу погодилася я.

Ми підійшли до дверей, і я обережно натиснула на ручку.

За ними виявилася простора кухня. Світлі меблі, великий кухонний острів посередині, високі шафи та широке вікно, крізь яке в кімнату проникало м'яке осіннє світло.

Я вже хотіла зайти всередину, але завмерла на порозі. Марк був тут. Він стояв біля кухонного острова, тримаючи в руці телефон. Побачивши нас, підняв погляд від екрана й на кілька секунд просто мовчки дивився.

Здається, він теж не очікував побачити нас так швидко.

– Ви щось шукали? – нарешті запитав чоловік.

Я трохи ніяково усміхнулася.

– Кухню.

Амелія, яка весь цей час стояла поруч, раптом вирішила не чекати й сама взялася за пошуки їжі. Вона підійшла до кухонного острова, зазирнула на стільницю, а потім почала розглядати шафки.

– Марку, а де тут макарони?

Чоловік перевів погляд на неї. На його обличчі на мить з'явилося щось схоже на розгубленість.

– Макарони?

– Так, – серйозно кивнула донька. – Я хочу їсти.

Він мовчки оглянув кухню, ніби намагався пригадати, що саме тут зберігається.

– Макаронів у нас немає. Поки ми тут, замовляємо доставку. А в холодильнику є ковбаса, яку я привіз із собою з Америки, – пояснив Марк.

– З Америки? – перепитала я, здивовано глянувши на нього. – Ви живете в Америці?

– Так. Ми з Джейком народилися й живемо в Нью-Йорку. Сюди я приїхав через спадщину від дідуся й бабусі.

Нью-Йорк. Тепер зрозуміло, чому на вокзалі, коли він нервував, то переходив на англійську. Цікаво, цікаво…

– То мене хтось нарешті погодує чи ні?! – обурено вигукнула Амелія, насупившись.

Марк дістав телефон, мабуть, щоб відкрити додаток із доставкою. Я вже хотіла вмовляти доньку потерпіти, коли в кишені тихо завібрував мій.

Невідомий номер.

«Вже облаштовуєтеся в маєтку? Сподіваюся, вам там затишно. Але знайте: кожен маєток має свою тінь. І вона вже стежить за вами».

Я ще раз перечитала повідомлення.

Серце неприємно стиснулося. Я підняла погляд від телефона й озирнулася на двері, через які ми щойно зайшли, потім на вікно. За склом темніли дерева, а вітер ворушив пожовкле листя.