11 ❤

Роксана

Ми піднімалися широкими кам'яними сходами, а я не могла відірвати погляду від будинку. Зблизька він виявився ще величнішим, ніж здавалося з автомобіля. Кремовий фасад із витонченими декоративними елементами, високі вікна з білими рамами, балкон із кам'яною балюстрадою та темний дах із невеликими мансардними вікнами. Над центральним входом височів прикрашений ліпниною фронтон, а з обох боків дверей висіли старовинні ліхтарі.

Я навіть не думала, що в наш час ще існують такі приватні маєтки, які не перетворили на музеї чи історичні пам'ятки, а й досі залишаються чиєюсь родинною власністю.

Амелія теж не могла відвести погляду від будівлі. Вона міцно тримала мене за руку, але її голова постійно крутилася то в один, то в інший бік.

– Мамо, це справжній замок? – захоплено прошепотіла вона.

– Можна й так сказати.

– Як у казці! А тут живе принц?

Я не встигла відповісти, бо донька сама знайшла потрібного кандидата.

– Марку! А ти принц? – поцікавилася донечка, допитливо глянувши на свого нового друга.

Чоловік, який ішов трохи попереду з нашими сумками, озирнувся через плече.

– Ні, Амеліє. Я не принц.

Донька насупила брови, наче його відповідь зовсім не вкладалася в її уявлення про світ.

– А чому? У тебе ж є замок, – здивувалася вона.

Я прикусила губу, стримуючи усмішку. Марк лише похитав головою й продовжив підніматися сходами, не надто охоче підтримуючи розмову про своє королівське походження.

– Мамо, а тут є привиди? – раптом пошепки запитала донька, міцніше стискаючи мою руку.

Я здивовано подивилася на неї.

– Звідки в тебе такі думки?

– Бо замок старий. А в старих замках завжди живуть привиди, – пояснила вона.

– Не вигадуй, сонечко. Тут ніхто не живе, крім людей.

Амелія підозріло примружилася й озирнулася на вікна маєтку.

– А раптом вони просто ховаються?

Я ледь не розсміялася, побачивши, наскільки серйозно вона поставилася до власного припущення.

– Амеліє, ти ж сама хотіла жити в казковому замку.

– Хотіла. Але без привидів, – відразу уточнила донька.

Марк, схоже, почув нашу розмову. Він зупинився біля дверей, поставив сумки й повернувся до Амелії.

– Можеш не хвилюватися. Привидів тут немає, – запевнив він українською.

Амелія підняла на нього очі, намагаючись зрозуміти, чи справді йому можна довіряти таку важливу інформацію.

– Ти впевнений?

– Абсолютно, – без найменших вагань відповів Марк.

Щойно ми з Амелією переступили поріг, я мимоволі сповільнила крок.

– Мамо, тут ще красивіше! – озвалася донечка.

Її голос луною рознісся просторим холом. Амелія крутила головою, намагаючись роздивитися все одночасно, а я й сама не поспішала рухатися далі.

Під ногами виблискувала світла мармурова підлога з витонченими прожилками. Висока стеля, масивна люстра та широкі сходи з темними дерев'яними поручнями доповнювали розкішний інтер'єр. На стінах висіли картини у важких рамах, а кожна деталь оздоблення нагадувала про часи, коли маєток був сповнений життя.

– Ваші кімната нагорі, – повідомив Марк, піднімаючись сходами. – Я підготував одну велику спальню для вас обох.

Я вдячно кивнула й пішла слідом.

Кімната виявилася просторою та світлою. Велике ліжко стояло біля стіни, поруч була містка шафа, комод і кілька крісел. Із високого вікна відкривався краєвид на сад.

Одразу підійшла ближче.

Звідси було добре видно занедбані клумби, зарослі доріжки та старі дерева. Колись це місце, без сумніву, мало неймовірний вигляд. У голові вже почали виникати перші ідеї щодо майбутньої роботи.

– Вам підходить? – запитав Марк, поставивши сумки біля шафи.

– Так. Дуже дякую. Кімната чудова.

– Якщо чогось бракуватиме, повідомте.

– Обов'язково.

Марк коротко кивнув і залишив нас самих.

Амелія одразу кинулася досліджувати кімнату. Вона зазирнула до шафи, перевірила комод, а потім залізла на ліжко й почала стрибати на матраці.

– Мамо! Тут так м'яко!

– Амеліє, обережно. Не рознеси нам кімнату в перший же день, – попросила я, розпаковуючи сумку.

Донька ще кілька разів підстрибнула, а тоді впала на спину й задоволено розкинула руки.

– Мені тут подобається. Ми довго тут житимемо?

– Поки я працюватиму над садом.

– А Марк теж тут житиме?

– Так, сонечко. Це його будинок.

Амелія на мить замислилася, а потім повернулася до мене.

– Тоді тобі треба з ним подружитися, щоб він не сумував.