9 ❤

Я дістала телефон, знайшла потрібний мультфільм і повернула екран до доньки.

– Дивись, твої поні вже чекають.

Амелія вже потягнулася до телефона, але раптом зупинилася й насупила носика.

– Але Марк так і не сказав, чи є в нього дівчина.

– У мене є наречена, – спокійно відповів Марк, не відводячи погляду від дороги.

– Ого! А ти її любиш?

Чоловік промовчав. Я мимоволі перевела погляд на його відображення в дзеркалі. Він не поспішав відповідати, і я чомусь була впевнена, що справа не в тому, що він не почув запитання.

Можливо, просто не хотів брехати. А  правду маленькій дівчинці він, очевидно, розповідати не збирався.

– А в мене в садочку теж є хлопчик, який постійно носить мені цукерки, – раптом поділилася Амелія. – Але він мені не подобається.

Я усміхнулася.

– Чому? – запитала я, вирішивши поки не повертатися до теми нареченої.

– Бо він думає, що якщо дасть мені цукерку, то я повинна з ним одружитися.

– І що ти йому сказала? – поцікавився Марк.

– Що я ще маленька для весілля. А він сказав, що почекає!

– І правильно, – коротко промовив Марк.

– Ага! Але я не хочу за нього заміж. Я хочу, щоб мені дарували цукерки просто так, а не за те, щоб я була чиєюсь дівчиною.

Я не стримала сміху й погладила доньку по голівці.

– І це цілком справедливо, сонечко.

– От бачиш, мамо! – Амелія переможно всміхнулася. – Ти теж так думаєш.

– Безперечно.

– А ти, Марку?

– Згоден, – відповів він.

– Тоді ти хороший друг!

Я повернулася до вікна, ледь стримуючи сміх. Схоже, Марк успішно пройшов співбесіду на посаду найкращого друга Амелії. Щоправда, випробувальний термін ще тривав, а попереду, підозрюю, чекали перевірка на почуття гумору, любов до поні та обов'язкове вміння ділитися солодощами.

Амелія нарешті взяла телефон і вмостилася зручніше. За кілька секунд у салоні залунала весела мелодія з мультфільму.

Я полегшено видихнула.

– Вибачте за її допитливість, – промовила я, трохи нахилившись уперед, щоб не заважати Амелії дивитися мультик.

– Усе гаразд.

– Просто вона дуже любить знайомитися з новими людьми. Особливо якщо вони погоджуються стати її друзями.

– Я помітив, – відгукнувся Марк.

Я всміхнулася й поправила пасмо волосся, що впало на обличчя.

– Сподіваюся, ви не передумали?

– Щодо дружби? – перепитав він, на мить зустрівшись зі мною поглядом у дзеркалі.

– Саме так.

Марк на мить повернув голову, а тоді знову подивився на дорогу.

– Поки що ні.

– Це вже добре. А то я боялася, що після запитань про наречену ви висадите нас посеред дороги.

– Я думав про це, – цілком серйозно відповів він.

Від несподіванки нахилилася трохи ближче до нього.

– Ви зараз жартуєте?

– Ні. Але, на щастя, ваша донька нарешті зайнялася мультиками. Тож можете розслабитися й сидіти спокійно.

Марк більше нічого не сказав, і я вирішила не випробовувати його терпіння. Принаймні сьогодні. Мені ще належало працювати з цим чоловіком, а сваритися з роботодавцем у перший же день було б не надто розумним рішенням.

Глянула на донечку, яка й далі захоплено дивилася мультик. Якраз почалася серія з її улюбленою поні – Рейнбоу Деш. Отже, наступні двадцять дві хвилини можна було не хвилюватися, що вона знову влаштує Маркові допит. Принаймні я на це сподівалася.

Я відвернулася до вікна. Що далі ми від'їжджали від міста, то рідше траплялися будинки й автомобілі. За вікном простягалися поля, а обабіч дороги тягнулися старі дерева.

Нарешті Марк звернув із головної дороги на вузьку алею. Розлогі крони старих дерев майже змикалися над нами, утворюючи своєрідний тунель.

Я подалася вперед, розглядаючи краєвид. За кілька хвилин між деревами з'явилася висока огорожа й масивні ковані ворота. Марк пригальмував, дістав телефон і натиснув кілька кнопок.

Ворота почали повільно відчинятися. Я затамувала подих.

Попереду виднівся старовинний маєток із високими вікнами, темним дахом і широкими сходами біля входу. Навіть здалеку було помітно, що будівля потребувала чимало уваги. Подекуди облупилася фарба, а сад, який колись, напевно, був справжньою окрасою цього місця, тепер більше нагадував занедбаний парк.

Я вже подумки почала складати список робіт, коли помітила чоловіка біля сходів.

Високий, у світлому пальті, з руками в кишенях. Він стояв нерухомо, спостерігаючи за нашим автомобілем, і мені здалося, що він посміхається. Тільки якось невесело.

– Це хтось із працівників? – запитала я.