8 ❤

– А ти не хочеш бути моїм татом? – раптом запитала Амелія.

Я мало не поперхнулася повітрям.

– Сонечко…

– Що? – донечка здивовано подивилася на мене. – Я просто запитала.

Марк опустив на неї погляд. Здається, такого запитання він точно не очікував.

– У тебе є мама, – промовив він.

– Я знаю! А тата немає, – зітхнула Амелія, насупивши носика.

Я заплющила очі й важко видихнула. Раніше вона лише питала, де тато, а тепер сама пропонувала цю роль першому зустрічному.

Її справжній батько покинув нас іще до її народження, заявивши, що це «виключно мої проблеми». Я не хотіла, щоб Амелія колись почулася зайвою. Сама все дитинство знала, як це боляче, і боялася, що вона відчує те саме.

– Я не можу бути твоїм татом, – нарешті промовив Марк, дивлячись на Амелію.

Донька опустила голівку, і мені одразу захотілося обійняти її.

– А другом можеш? – запитала вона не втрачаючи надію.

Чоловік на секунду затримав погляд на ній.

– Другом? – перепитав він, ніби перевіряючи, чи правильно зрозумів.

– Так. У мене є подружки в садочку, а друга-хлопчика немає.

Марк кілька секунд мовчав, розглядаючи Амелію. Потім перевів погляд на мене, ніби шукав підказку, як правильно поводитися в такій ситуації.

Я лише злегка знизала плечима.

– Гаразд, – нарешті погодився він. – Можеш вважати мене другом.

Амелія аж підстрибнула від радості й знову кинулася обіймати Марка.

– Правда? – перепитала вона, зазираючи йому в очі.

– Правда, – підтвердив чоловік.

– Тоді ти будеш моїм найкращим другом! – радісно вигукнула донечка, міцніше обіймаючи його.

– А тепер сідайте в машину. Дорога неблизька, – сказав Марк, відчиняючи задні дверцята позашляховика.

Він забрав у мене сумки й відніс їх до багажника. Я тим часом допомогла Амелії вмоститися на задньому сидінні, а тоді сіла поруч.

Марк зайняв водійське місце, зачинив дверцята й завів двигун. Салон наповнився тихим гудінням, а я нарешті змогла трохи розслабитися.

Принаймні так мені здавалося.

– А як тебе звуть? – раптом запитала Амелія, нахилившись уперед.

– Марк, – коротко відповів він, поглянувши на неї через дзеркало заднього виду.

– А скільки тобі років?

Я повернулася до доньки й обережно торкнулася її плеча.

– Сонечко, ти ж говорила, що втомилася. Може, трохи поспиш, а пізніше про все розпитаєш дядька Марка?

– Ні, я хочу більше знати про свого друга, – категорично заявила вона.

Я закусила губу. Ну звісно. Яка там дрімота, коли в машині сидить новий друг, про якого ще стільки всього невідомо?

– То скільки тобі років? – знову нагадала Амелія.

– Тридцять.

– Ого! Як багато! – щиро здивувалася донька. – А мені п'ять, і я вже вмію рахувати до десяти й читати, – похвалилася маленька щебетунка.

– Молодець, – відгукнувся Марк, стежачи за дорогою.

Амелія задоволено всміхнулася.

– А ти любиш еклери?

Я закотила очі від ще одного запитання.

– Амеліє, може, досить допитувати дядька Марка? Він за кермом, йому потрібно дивитися на дорогу.

– Але я ще не все запитала!

– Решту запитаєш пізніше. Хочеш, я ввімкну тобі мультик про поні та дружбу?

– Не хочу мультик. Я хочу поговорити з Марком.

Я прикрила очі й подумки попросила в усіх святих трохи терпіння. Особливо для чоловіка за кермом.

Марк тим часом мовчки дивився на дорогу й лише зрідка поглядав на Амелію. Здавалося, він шукав кнопку «вимкнути звук», але не знаходив. Мені навіть стало його шкода. Він, мабуть, розраховував забрати двох пасажирок, довезти їх до маєтку й повернутися до своїх справ. А натомість отримав маленьку допитливу супутницю, яка вже встигла призначити його найкращим другом і тепер перевіряла, чи підходить він на цю посаду.

– А в тебе є дівчина? – раптом поцікавилася Амелія.

Марк кашлянув, але не поспішав відповідати.

Я лише прикрила рот долонею. Нічого собі! Ми ще навіть до маєтку не доїхали, а моя донька вже взялася з'ясовувати, чи вільне серце нашого роботодавця.

Так, усе. Вмикаю мультик. Негайно. Бо наступним, підозрюю, буде питання про те, коли Марк планує одружитися і чи хоче мати дітей.