7 ❤

– Ви… Роксана? – запитав чоловік у пальто.

– А ви… Марк?

Ми обоє опустили телефони. Мовчанка тривала секунд п'ять. Я дивилася на його широкі плечі, чорне пальто й блакитні очі. Чудненько. Спочатку я подумки позаздрила його дамі серця, а тепер з'ясувалося, що переді мною стоїть мій роботодавець.

Скрудж Макдак відміняється. Принаймні в нього я б точно не закохалася. А ось у цього…

– Ви… зовсім не такий, – вихопилося в мене раніше, ніж я встигла подумати.

Марк ледь помітно насупився й поглянув на мене з нерозумінням.

– Тобто?

Я прикусила губу, подумки лаючи себе за надто відвертий язик.

– Я уявляла вас… дідусем. Ну, таким поважним чоловіком у віці, можливо, навіть в окулярах.

Чоловік кілька секунд мовчки дивився на мене, а тоді ледь підняв брову.

– І що ж вас змусило так думати?

– Не знаю. Прізвище, мабуть, – пробурмотіла я. – Райнер звучить солідно. От я й уявила собі такого поважного чоловіка, який носить окуляри, розмовляє й усім незадоволений.

Він ледь помітно смикнув кутиком губ.

– А тепер розчаровані?

– Ні! – надто швидко відповіла я. – Тобто… просто не очікувала.

Копай собі яму, Роксано. Ще трохи – і за свій довгий язик вилетиш звідси швидше, ніж встигнеш розпакувати валізи.

– А я, – нарешті озвався він, насупившись від власних пошуків слів, – очікував побачити woman with a long braid, wearing glasses and a handmade sweater. A serious, old-fashioned person who spends her weekends knitting.

Я кліпнула очима, намагаючись зрозуміти, чи він щойно перейшов на іншу мову, чи це в мене після дороги почалися проблеми зі сприйняттям.

– Перепрошую, але я не знаю англійської, – зізналася я. – Можна українською? Бажано без загадок і ребусів, – посміхнулася я.

Марк важко зітхнув, ніби моя необізнаність в англійській стала для нього останньою краплею. Дістав телефон, швидко щось наклацав на екрані й простягнув його мені мало не під самий ніс.

Я опустила погляд на перекладач.

«Я очікував побачити жінку з довгою косою, в окулярах і светрі ручної роботи. Серйозну, старомодну особу, яка проводить вихідні за в'язанням».

– Understand? – запитав Марк. Я не знала цього слова, але вгадала по тону.

– О, то ви теж чекали на бабусю, – мовила я, продовжуючи посміхатися.

Амелія, яка досі мовчки розглядала Марка, нарешті смикнула мене за рукав.

– Мамо, я втомилася. Можна мені на ручки?

– Звісно, сонечко, – я вже нахилилася до неї, але донечка раптом повернулася до Марка.

– А можна до тебе?

Я завмерла, а чоловік здивовано опустив на неї погляд.

– Ні, – коротко відповів він українською.

Амелія насупилася, наче щойно почула найбільшу несправедливість у своєму житті.

– Чому?

Марк перевів погляд на мене, начебто сподівався, що я поясню їй причину його відмови.

– Амеліє, не треба турбувати пана Райнера, – втрутилася я, простягаючи до доньки руки.

– Але я хочу до тата, – пробурмотіла вона.

Я саме збиралася відповісти Амелії, коли в кишені куртки завібрував телефон.

Дістала його й побачила сповіщення від невідомого номера.

Знову?

Серце неприємно кольнуло. Я відкрила повідомлення й пробіглася очима по рядках.

«Вітаю вас у Львові. З сьогоднішнього дня ця область стане для вас пеклом, і не кажіть, що я вас не попереджав».

Посмішка зникла з мого обличчя. Перечитала повідомлення ще раз, сподіваючись, що неправильно зрозуміла написане. Але ні. Той самий невідомий номер. Той самий анонім, який ще до мого приїзду радив не погоджуватися на роботу в маєтку Райнера.

Я мимоволі озирнулася, намагаючись розгледіти серед перехожих когось, хто міг би стежити за мною.

– Щось сталося? – почувся поруч голос Марка.

Швидко заблокувала телефон і підняла на нього очі.

– Ні. Усе гаразд.

Брехати я, схоже, вміла не краще, ніж справляти перше враження.

Але поки що точно не збиралася розповідати роботодавцеві, що хтось невідомий уже встиг оголосити мені війну. Особливо якщо ця війна почалася ще до того, як я переступила поріг його маєтку.