6 ❤

Роксана

Автобус зупинився на львівському автовокзалі ближче до полудня. Холодний жовтневий вітер одразу вдарив в обличчя. Я вийшла з автобуса із сумками в обох руках. Амелія, трохи втомлена після дороги, але сповнена цікавості до нових пригод, крокувала поруч.

Зупинившись біля лавки, я раптом усвідомила, що не мала жодного уявлення, як виглядав мій роботодавець. Фото в профілі не було. Зате в уяві він був чудовий: статусний дідусь в окулярах, типовий Скрудж Макдак, тільки без циліндра.

Я покрутила головою. Бабуся з кошиками, двоє студентів, жінка з візком. Жодних статусних дідусів.

Зате біля чорного позашляховика стояв високий чоловік у темному пальті. Темне кучеряве волосся, щетина, суворий погляд, яким він сканував натовп, наче шукав когось конкретного. Хтось таки зустрічав свою даму серця, подумала я й навіть злегка позаздрила. Від такого красеня і я б не відмовилася, але не з моїм-то щастям. Мені тільки на придурків щастить.

І тут Амелія раптом завмерла. Її маленькі пальчики міцніше стиснули мій рукав.

– Мамо… – прошепотіла вона.

– Що, сонечко? – я нахилилася до неї, намагаючись зрозуміти, що привернуло її увагу.

Донька навіть не глянула на мене.

– Це ж він! – схвильовано видихнула вона.

Я простежила за її поглядом і знову подивилася на чоловіка в чорному пальті біля позашляховика. Потім перевела погляд на доньку, намагаючись зрозуміти, що відбувається в її маленькій голівці.

– Хто «він»?

Амелія повернула до мене обличчя. Її очі сяяли від захвату.

– Тато! Це ж тато з мого малюнка!

Не встигла я й слова мовити, як Амелія стрімголов кинулася до незнайомця.

Дідько!

– ТАТУ-У-У! ТАТУ, Я ТУТ!

– Амеліє! АМЕЛІЄ!

Я розгубилася. Треба було негайно бігти за донькою, але як це зробити з двома сумками в руках? Кинути їх тут теж не могла. А раптом хтось поцупить? Трясця! Довелося хапати обидві й бігти слідом.

Чоловік повернув голову саме в ту мить, коли маленька руда фурія врізалася йому в ноги.

Він закляк. Не ворухнувся. Навіть не кліпнув. Просто дивився на дитину з виразом людини, якій уперше довірили малечу й забули пояснити, що з нею робити.

– Відпусти дядька, доню! – Я підхопила Амелію під пахви, намагаючись відчепити її від чоловічого пальта. – Це НЕ твій тато!

– Але він схожий! – Амелія ще міцніше вчепилася в тканину. – Як на малюнку! Високий! І красивий!

Я відчула, як щоки спалахнули від сорому.

– Пробачте, будь ласка, – видихнула я, відтягуючи доньку від його пальта. – Вона… ми малювали… У неї багата уява. Це не те, що ви подумали.

Чоловік перевів погляд із мене на Амелію, а тоді знову на мене. Здавалося, він намагався зрозуміти, у який момент звичайна зустріч на вокзалі перетворилася на таке дивне непорозуміння.

– Ясно, – промовив він, хоча вигляд у нього був такий, мов ясного тут не було абсолютно нічого.

Чоловік знову подивився на Амелію. Та, здавалося, зовсім не переймалася тим, що поставила незнайомця в незручне становище. Навпаки, вона дивилася на нього з такою щирою радістю, ніби справді знайшла справжнього тата.

– Амеліє, сонечко, ходімо. Не можна отак кидатися на незнайомих людей, – я спробувала взяти доньку за руку.

– Але ж це мій тато! – обурилася вона, знову глянувши на чоловіка в пальті.

Мені треба було зникнути. Негайно. Хоч під землю. Єдине, що я придумала, це вхопити телефон і зробити вигляд, що в мене термінова справа. Знайшла контакт «Марк Райнер», натиснула виклик, притиснула телефон до вуха й відвернулася.

Позаду задзвонив телефон.

Я озирнулася. Чоловік у пальті дістав із кишені телефон, глянув на екран, потім на мене, а тоді знову на екран.

– Алло? – мовив він у слухавку.

– Алло? – відповіла я, дивлячись на незнайомця, який, схоже, і був тим самим Марком Райнером.

Барабан мені в печінку! Я ще навіть не  приступила до роботи, а вже осоромилася!