5 ❤

Марк

Я вже збирався виходити з кабінету, тримаючи в руці ключі від орендованого позашляховика, коли Джейк з’явився на порозі й загородив мені дорогу.

– Куди це ти зібрався? – запитав він, роздивляючись моє пальто.

– До Львова.

– Навіщо?

Поклав телефон у кишеню й глянув на годинник. Роксана мала вже бути на автовокзалі в Хмельницькому. У Львові на мене ще чекало кілька справ із нотаріусом, а заодно зустріну її з донькою одразу після прибуття автобуса.

– Зустрічати нову дизайнерку. Вона написала, що їде з донькою.  

Джейк демонстративно підняв брови.

– Зустрічати нову дизайнерку. Вона написала, що їде з донькою.

Джейк здивовано вигнув брови, а тоді недовірливо хмикнув, наче я щойно повідомив йому, що збираюся всиновити десяток дітей.

– Зачекай. Ти їдеш по неї сам? До Львова? – він навіть трохи відхилився назад, розглядаючи мене так, наче намагався знайти ознаки раптового помутніння розуму. – Та вона ще й із дитиною! У нас тут що, дитячий садок відкривається? – друг розвів руками, не приховуючи обурення. – Когось іншого знайти не міг?

– Самотнім матерям теж потрібна робота, якщо ти раптом не знав, – відрізав я. – Чи, по-твоєму, жінка після народження дитини має поставити життя на паузу й чекати, поки хтось на кшталт тебе дозволить їй заробляти на хліб? Я найняв її за професійні навички, а не тому, щоб ти оцінював, чи підходить вона на цю роботу через наявність дитини.

– Як благородно, – глузливо хмикнув Джейк. – Тільки ти подумав, як на це відреагує Джесіка? Вона й так незадоволена, що ти застряг у цьому селі замість того, щоб повернутися до Нью-Йорка. А тепер ти ще й привозиш до маєтку незнайому жінку з дитиною. Та ще й особисто їдеш зустрічати її до Львова! Ти ж знаєш Джесіку. Їй навряд чи сподобається, що ти приділяєш стільки уваги іншій жінці!

– А ти взагалі приїхав сюди підтримати мене, чи засуджувати? – я говорив чітко, хоча терпіння вже добігало кінця. – Бо якщо засуджувати, то квиток до Нью-Йорка можеш замовляти уже зараз. Тобі тут усе одно нічого робити.

Він відкрив рота, але я не дав йому нічого додати.

– Це мій маєток, моя спадщина й мої рішення. І на Джесіку це аж ніяк не вплине.

Джейк підняв руки, наче здаючись.

– Гаразд, гаразд. Я просто висловив свою думку. Не думав, що ти так гостро відреагуєш на звичайні запитання.

– Тоді не затримуй мене.

Я обійшов його й попрямував до виходу. Часу на суперечки не залишалося.

Позаду почувся його голос:

– Сподіваюся, твоя дизайнерка справді варта таких зусиль.

Навіть не відповів. У мене вже склалося певне враження про Роксану. Її лаконічні питання, акуратне портфоліо, жодного зайвого слова. Я легко міг уявити її: тиха, зосереджена жінка з косою, у великому в'язаному светрі, який зв'язала вона собі сама. У окулярах, які постійно сповзали на ніс, коли вона нахилялася до чергового кущика. Така, що зналася на рослинах краще, ніж на людях.

Вийшов на прохолодне подвір'я. Жовте листя хрустіло під ногами, а десь неподалік гавкав собака. Я сів у авто, завів двигун і на мить завмер.

Дивно, що я так розсердився. Зрештою, Джейк не сказав нічого нового. Просто чомусь його слова про Джесіку викликали ще більше роздратування.

Я насупився й виїхав із подвір’я.

Можливо, мене дратувало те, що навіть тут, за тисячі кілометрів від Нью-Йорка, я все одно мав пояснювати свої рішення. Ніби без схвалення Джесіки не міг найняти працівницю чи самостійно вирішити, як виконувати умови заповіту.

Але це був мій маєток. Моя відповідальність. І я не збирався дозволяти комусь диктувати, як мені з нею впоратися.

Мої думки перервало сповіщення з невідомого номера. Я глянув на екран  і прочитав повідомлення:

«Не все, що тобі кажуть, правда. І придивись до того, хто найбільше тебе підганяє».

Я перечитав повідомлення ще раз, сподіваючись, що з другого разу воно набуде якогось сенсу. Але слова залишилися тими самими.

Насупився. Хто це надіслав? Закинув номер в програму розпізнавання номерів, сподіваючись знайти бодай якусь інформацію про відправника. Нічого.

– Чудово, – пробурмотів я. – Тепер у мене ще й таємничі доброзичливці з’явилися.

Хотілося відразу відповісти й запитати, що саме мала на увазі ця людина, але я стримався. Якщо це чийсь невдалий жарт, не збирався підігравати. А якщо ні – навряд чи незнайомець обмежився б одним повідомленням, якби справді хотів мене про щось попередити.

Я заблокував телефон. Анонімне повідомлення не мало змінювати моїх планів. Я все одно їхав до Львова, щоб зустріти Роксану з донькою, владнати справи й повернутися до маєтку. Втім, думка, що в цьому повідомленні могла бути частка правди, не відпускала мене. Особливо непокоїла поведінка Джейка. Що, як усе насправді зовсім не так, як здавалося?