4 ❤

Роксана

Я ще кілька разів перечитала лаконічне: «Раджу добре подумати», подумки послала порадника за відомою адресою й пішла підігрівати обід для Амелії.

Марк, до речі, більше нічого не писав. На мої запитання відповів так само коротко: жити можна в маєтку, умови й графік обговоримо на місці, а приїжджати бажано до Львова. А там він збирався зустріти нас особисто. І якнайшвидше.

Ага, уже біжу! Ні, я, звісно, розуміла, що робота потрібна мені терміново, але це не означало, що я мала за командою хапати дитину й бігти на вокзал.

Втім, уже після обіду я взялася збирати речі, адже виїжджати нам належало завтра. Намагалася втиснути все наше нехитре майно у дві середні сумки, поки Амелія поруч із величезним задоволенням складала улюблені іграшки. Переїзд вона сприйняла як надзвичайно веселу пригоду, тож мені залишалося тільки полегшено зітхнути. Принаймні цього разу обійшлося без капризів, плачу й демонстративного жбурляння іграшок по кімнаті.

– Мамо, а в тому маєтку є котики? – раптом запитала вона, піднявши на мене круглі сповнені надії очі.

Я завмерла з футболкою в руках.

– Чесно кажучи, сонечко, не знаю. Але якщо котиків там немає, ми обов'язково знайдемо щось цікавіше.

– Щось цікавіше за котиків? – перепитала Амелія, і в її голосі відразу з'явилася підозра.

О, цей тон я знала. Зараз мені доведеться доводити, що я не збираюся позбавляти її найважливішої радості в житті.

– Ну, наприклад, великий сад. Можливо, там будуть метелики, білочки…

– Білочки?! – донечка аж підскочила на місці. – А вони такі самі руденькі, як я і ти?

Я мимоволі всміхнулася.

– Так, сонечко.

– Тоді я хочу собі білочку!

От трясця! І як мені тепер пояснити дитині, що білочки – не домашні улюбленці й узагалі-то воліють стрибати по деревах, а не жити в чиїйсь квартирі?

– Амеліє, білочки живуть на вулиці. Вони не домашні тваринки.

– Але я ж буду за нею доглядати! Чесно-чесно! Годуватиму горішками й ніколи не забуватиму з нею гратися! – запевнила вона, склавши долоньки й округливши оченята так жалісливо, ніби від цього вже залежало, чи матиме вона власну білочку.

– Не сумніваюся, – кивнула я. – Тільки давай спочатку доїдемо до маєтку, а там подивимося, кого зустрінемо.

– Добре! – радісно погодилася Амелія, ніби я вже дала дозвіл на білочку.

****

Наступного ранку я передала ключі Павлові Петровичу, який уже встиг перевірити квартиру, і ми вирушили в дорогу. Дві сумки та п’ятирічна дитина – не найзручніший багаж, але, на щастя, Амелія поводилася добре. Трималася поруч, не відбігала й навіть дорогу переходила правильно, не намагаючись вирватися вперед. Уже за це я була їй вдячна.

На автовокзалі я підійшла до каси й уточнила, коли найближчий автобус до Львова. Купила квиток, сховала його в сумку разом з гаманцем й сіла з Амелією на лавку чекати посадки.

Телефон завібрував у кишені. Невідомий номер. Той самий.

«Ви все-таки їдете. Не кажіть потім, що вас не попереджали».

Я перечитала повідомлення двічі й озирнулася. У залі очікування було небагато людей: бабуся з кошиком, чоловік біля кіоска, двоє підлітків із навушниками. Ніхто на мене не дивився. Та від цього легше не ставало. Про від'їзд знали лише Павло Петрович і Марк.

«Годі мене лякати! Чого ви хочете?»

Повідомлення прочитали майже одразу. Під ним з'явилося «друкує…», а потім зникло. Я почекала хвилину, потім ще одну. Нічого.

– Мамо, дивись, там пише Львів! – вона смикнула мене за рукав.

Я підняла голову. І справді, до платформи під'їжджав автобус із табличкою «Хмельницький – Львів».

– Бігом, сонечко.

Підхопивши обидві сумки, я понесла їх до автобуса. Поки ставила багаж, Амелія вже встигла зайняти два місця: сама вмостилася біля вікна, а на сусіднє поклала наш малюнок.

Я мимоволі усміхнулася й опустилася на сидіння поруч.

Уже в салоні, коли автобус рушив, я ще раз глянула на екран. Повідомлення так і лишалося без відповіді.

Хтось іще знав, що я їду, і це йому категорично не подобалося. Що ж, мені цей анонім теж був не до душі.