3 ❤

Марк

Телефон завібрував посеред документів на спадщину. На екрані висвітилося «Джесіка». Я дивився на її ім'я, поки виклик не обірвався. Вона передзвонила майже одразу, і тільки тоді я відповів.

– Марку, скажи чесно, ти збожеволів? – її голос у динаміку звучав так різко, ніби вона стояла не посеред Мангеттена, а в мене за спиною. – Яка ще Україна? Який маєток? Чому я дізнаюся про це від твоєї матері, коли ти вже сидиш в іншій країні?

– Я збирався тобі сказати.

– Коли? Коли повернешся?

Я потер перенісся й подивився на папку з перекладами. Наші батьки давно вирішили, що об'єднання двох родин принесе їм більше, ніж нам обом. Захвату від цього рішення я не відчував, але й шукати кохання всього життя часу не мав. Тож, схоже, доведеться одружитися з жінкою, яку іноді хочеться придушити. І не заради еротичних ігор, а щоб вона нарешті замовкла й перестала верещати мені у вухо своїм пискливим голоском, як кішка, якій прищемили хвоста.

– Ти мене взагалі слухаєш? – Джесіка не вгавала. – У суботу вечеря з моїми батьками. Дата, ресторан, список гостей, усе вже погоджено. Що я їм скажу?

– Що я на кілька тижнів затримуюся.

– На кілька тижнів?! – продовжувала верещати ця навіжена. – Заради старого маєтку в якомусь селі, про який ти  ніколи не згадував.

Підвівшись з-за столу, я підійшов до вікна. Скло було брудне, з розводами. За ним тягнувся сад. Точніше, те, що від нього лишилося: сплетіння сухих гілок, стежки, які поглинув бур'ян, і лавка без однієї дошки. Саме на цій лавці дід колись учив мене говорити українською, а слова плуталися, викликаючи образу щоразу, коли він сміявся.

– Це не просто маєток, – відповів я.

– А що тоді?

Я не знав, як їй пояснити. У Нью-Йорку було все: ритм, шум, нові знайомства, розписаний наперед день. А тут стояла така тиша, що я чув власне дихання.

– Мені треба йти, Джесіко.

– Марку…

Натиснувши відбій, поклав телефон екраном донизу й ще хвилину  дивився на сад.

Я підійшов до столу поклав телефон екраном донизу й відсунув убік папку з заповітом.

За вікном стояв жовтень. На яблуні ще трималося листя, і з кожним подувом вітру гілка хиталася, дряпаючи скло. Я здригнувся, як колись у дитинстві. Тоді дід, аби я не засиджувався надворі до темряви, лякав мене «бабайкою», яка нібито приходила до тих, хто не хотів вчасно лягати спати, і стукала у вікно кістлявими пальцями.

Я мало не обернувся, щоб глянути, чи не стоїть хтось за склом. Хмикнув. Дорослий чоловік, а досі лякався гілки.

Але в той вечір, коли дід уперше розповів цю історію, я не спав до світанку. Лежав під ковдрою, слухав, як вітер гуде за вікном і був певен, що кожен шорох то кістляві пальці бабайки. Бабуся потім сварила діда на кухні, а він тільки сміявся. Зате наступного вечора я лягав спати без жодних вмовлянь.

Гілка за вікном знову шкрябнула по склу. Я підвів голову.

– Не сьогодні, – пробурмотів я українською й сам здивувався, що слова прозвучали без жодної помилки.

Телефон на столі тихо завібрував. Я повернувся, і глянув на екран. Повідомлення надійшло на платформі пошуку роботи. Чергова претендентка на вакансію ландшафтної дизайнерки. Я вже збився з рахунку, скільки резюме переглянув за останні дні: більшість із них виглядали так, наче люди ніколи в житті не бачили нічого складнішого за клумбу біля під'їзду.

Я швидко набрав відповідь – без зайвих красивих слів, сухо й по суті, – і запропонував обговорити деталі під час відеодзвінка або зустрітися особисто. Заблокував екран.

У кімнату без стуку зайшов мій друг Джейк. Він розслаблено опустився в сусіднє крісло, закинувши ногу на ногу, і кивнув на мій телефон.

– Що, знову робота? – у його голосі ковзнула легка, ледь помітна іронія. – Ти серйозно збираєшся наймати сюди когось стороннього? Навіщо тобі зайвий галас? Ми ж могли просто найняти пару хлопців з найближчого села, щоб вони скосили будяки, і закрити це питання для юристів.

Подивився на друга. Джейк завжди умів подати ідеї так, мов турбувався про мої інтереси. Але чомусь останнім часом його наполегливість починала мене дратувати.

– Мені потрібен професійний підхід, Джейку, а не просто скошені будяки, – відповів я стримано, намагаючись говорити чітко й не плутати наголоси. – Юристи чітко сказали: є умови. А ризикувати бажанням бабусі і дідуся я не буду.

Джейк лише пожав плечима, намагаючись зберегти байдужий вигляд, але я помітив, як його пальці злегка забарабанили по підлокітнику.

– Як скажеш, друже. Тобі видніше, – сказав він і підвівся. – Просто кажу: чим довше ми тут затягуємо, тим більше нервує Джесіка. А ти ж знаєш її характер.

Він вийшов, зачинивши за собою двері. Я знову залишився сам у тиші кабінету.

Телефон завібрував знову. Роксана відповіла майже одразу. Вона питала, чи передбачає вакансія проживання на території маєтку і чи можна заздалегідь узгодити графік.

Здається, дівчина чітко розуміла, куди збиралася їхати, і хотіла підстрахуватися. Що ж, мене це влаштовувало. Мені потрібен був хтось практичний, хто не лякатиметься вигляду напівзруйнованого будинку й не вимагатиме кави з першої ж хвилини. Принаймні ця робота відволікатиме мене від нью-йоркського хаосу й дзвінків нареченої.