Розділ 3. Проникливі очі закону

Найважчим випробуванням виявився наступний ранок. Коли старий, іржавий будильник залатав на всю кімнату, Томас і Джепп хотіли тільки одного — забарикадувати двері своєї убогої каморки і ніколи не висувати носа на вулицю. Але інстинкт самозбереження диктував свої жорсткі правила. Вони не могли пропустити свою зміну на текстильній фабриці на околиці Манчестера. Раптове звільнення або навіть звичайна відсутність на роботі відразу після нічної аварії «Ягуара» подіяли б на поліцію як червона ганчірка на бика. Їм потрібно було залишатися невидимками. Просто звичайними, сірими, збіднілими хлопцями з робочого класу, у чиїх головах немає нічого, крім мізерної зарплати та верстатів.

Увесь день на фабриці минув наче в напівсні. Гуркіт ткацьких верстатів, важкий запах текстильного пилу та машинного масла сильно тиснули на нерви. Томас похмуро тягав важкі рулони тканини, а Джепп, блідий і виснажений після безсонної нічі, постійно випускав інструменти з рук. Гроші лежали там, у вогкій землі під корінням прадавньої ялини в лісах Камбрії, але здавалося, ніби цей мільйон фунтів тиснув прямо на їхні плечі невидимим вагою.

Близько другої години дня гуркіт у головному цеху раптово вщух. Змінний майстер, боягузливо стискаючись, провів через масивні залізні ворота чоловіка, від одного погляду на якого у Джеппа все похололо всередині.

Це був поліцейський детектив, надісланий із центрального штабу Манчестера. Чоловікові було близько п’ятдесяти років, середнього зросту, але з такою щільною, масивною статурою професійного борця-важковаговика, що його сірий вовняний піджак буквально тріщав на широких плечах. Голова детектива була абсолютно лисою, виблискуючи як яйце під брудними люмінесцентними лампами цеху. На його суворому, обвітреному обличчі виділявся великий, хижий орлиний ніс, а глибоко посаджені чорні очі дивилися на світ із крижаною, проникливою мудрістю. Ходили чутки, що цей волкодав з підозрою ставився навіть до власної тіні, і за свої тридцять років служби не повірив жодному сказаному слову.

Детектив повільно йшов уздовж рядів верстатів. Його важкі черевики розмірено гупали по бетонній підлозі. Він допитував кожного робітника, який закінчив зміну близько опівночі і міг їхати по старій автомагістралі Камбрії.

Зрештою, його чорні, схожі на антрацит очі зупинилися на Томасі та Джеппі. Детектив підійшов прямо до них, обдавши хлопців густим запахом міцного тютюну та м'ятних льодяників.

— Доброго дня, джентльмени, — сказав він низьким, вкрадливим баритоном, від якого у Джеппа пересохло в горлі. — Я детектив-інспектор Каллан. Минулої нічі на шосе біля лісового повороту розбився дорогий «Ягуар XJ6». Водій загинув на місці. Мені відомо, що ваш старий «Остін» відмітився на прохідній фабрики всього за п'ятнадцять хвилин до опівночі. Ви їхали тією дорогою. Скажіть мені, хлопці, чи помітили ви щось... незвичайне в тумані минулої нічі? Інші машини, можливо? Чи, може, ви випадково зупинялися, щоб «допомогти» нещасному водієві?

Детектив Каллан злегка нахилив голову, і його орлиний ніс, здавалося, хижо навис над хлопцями. Його проникливий чорний погляд повільно ковзнув по обличчю Джеппа, помітивши його блідість, а потім перемістився на величезні, покриті мазутом кулаки високого Томаса. Закон дихав їм прямо в обличчя, і будь-яка фальшива нота в їхніх голосах могла відправити їх за ґрати прямо тут і зараз.