Глава 10. Останній дарунок мольфара 

Ранок у Ясенові не чекав, поки хтось виспиться. Ще до сходу сонця біля царинки м'яко зашурхотіли шини чергової солідної іномарки. З машини вийшов якийсь поважний чиновник із місцевої районної адміністрації, а з ним — кілька службовців у строгих костюмах і оцінювач. 

Смутку чи жалобного мовчання не було. Лунали сухі ділові розмови про документи, переоформлення землі, оцінку ділянки й те, який статус дадуть цій землі в районі.  

Усередині хати сидів арідник. Це був він, Млинцур. Він слухав цей чужий суєтний гомін із темного кутка за піччю. Часу залишалося впритул. Прийнявши звичну подобу великого чорного кота із бурштиновими очима, арідник зібрав у невелику полотняну торбину найважливіше: заговорену грамотку, кілька дрібничок, які зберігали силу мольфара, і його старий чесак із кістяним руків'ям. 

Потім зовсім не по-котячому перекинув торбу через плече й востаннє поважно обійшов хату, зазираючи в усі закапелки. Поглянув на припічок, де ще зовсім нещодавно вони з дідо смажили деруни й теревенили про потойбіччя, на мисник із порожньою дерев'яною мискою, на сухі кетяги калини під стелею. 

Смуток усе ще жив у його серці, але це був уже не той важкий тиск, що висушував душу, а тихий чистий жаль.  Зовні вже брязкали ключами. Млинцур м'яко прослизнув крізь щілину у задніх дверях за мисником і вийшов на причілок якраз тієї миті, коли чиновник зі своїм супроводом ступили на ґанок, сперечаючись про кадрові й земельні питання.  

Ніхто більше не тримав його тут прив'язками й замовляннями. Останній хазяїн залишив йому пам'ять, але не зробив в'язнем порожніх стін. Дідо дав йому найцінніше — волю вибрати свій шлях. 

Млинцур міг залишитися й лякати ось цих районних чиновників, міг вернутися в потойбічні крутояри жити як на душу ляже, але він вирішив, що треба жити інакше. Як саме, він ще не знав, але знав, що знайде свій шлях. Це був його власний, перший свідомий вибір за тисячу літ.  

Кіт запечатав за собою таємний лаз тихим непомітним карбом — аби жодна лиха мара чи нечиста сила не залізла в порожню хату його людини. А з паперами й чиновниками хай родичі розбираються самі. 

…Сонце швидко піднімалося над Чорногорою, забарвлюючи смерекові верхівки у смарагд і золото. Попереду стелився густий туман, а за ним — тисячі незвіданих доріг. Арідник упевнено ступив на вкриту росою стежку, що вела геть від Ясенова, — на схід, туди, де за дніпровськими кручами кликали нові таємниці.  

У його голові крутились дивні речі. Що він більше не був чиїмось запічним котом, сторожем чи служкою. Бо він тепер древній навіки вільний арідник, який ішов своєю дорогою й ховав у собі найдорожче: пам'ять про єдину Людину, яка назвала його братом. 

А під лапи Млинцура стелилась дорога, яка вела туди, де він мав віддати свій останній борг, — знайти того, хто забрав життя у його людини. Щойно він прийняв таке рішення, як під лапами арідника голосно тріснула суха гілка, спромігшись його наполохати. 

— Цур тобі, пек… — майже по-людськи прошипів чорний кіт і зірвався на біг. — Цур тобі, пек…