Глава 9. Смак дикої волі  

Під дверима знову почулося огидне сичання. Печальниця, яка кружляла довкола обійстя й чекала, поки дух знову порине у нидіння й розпач, відчула сплеск древньої сили й спробувала пробитися всередину крізь якусь щілину між дверима й одвірком, що виднілася для неї сірою павутиною. 

— Ти однаково залишишся сам! — прошипіла сіра мара, просуваючи свій прозорий крижаний палець між деревом. — Людина в землі! Ти нікому не потрібен у цьому світі — вільний чи ні! 

Вона буквально скаженіла від власного безсилля. Її сіре безлике обличчя (і так буває, хмикнув кіт, дивлячись на неї крізь двері) перекошувалося від люті, а крижане тіло дрібно тремтіло: мара відчувала, як розпач, яким вона так довго годувалася, витікає з цієї хати, позбавляючи її сили й надії на швидку здобич. 

Млинцур же, штовхнувши лапою двері, повільно розвернувся до неї. У його погляді більше не було ані краплі туги, ані крихти зневіри. Тільки нищівна задавнена лють і лютий вогонь, виплавлений у найглибших крутоярах потойбіччя. Він нарешті згадав, хто він є, — вільна сила, яку більше не зв'язував страх і яку загартувала пам'ять про єдиного справжнього побратима.

— Ти помилилася в найголовнішому, маро, — усміхнувся арідник, і в його вишкірі мигнули ікла, здатні перекусити загартовану крицю. — Самотність лякає лише тих, хто шукає собі ґаздника. А той, хто відчув смак справжньої волі, ніколи не стане здобиччю для чужої волі. Ти запізнилася. Того йди геть, поки я ще добрий… 

Ці слова прозвучали зовсім тихо, але від сили, яка ховалася у них, у хаті забряжчали шибки, змусивши Печальницю сіпнутися.

Тіло ж кота здригнулося й почало рости, випростовуючись. За мить на його місці вже стояла темна постать древнього духа. Чорні закручені роги майнули десь аж ген попід самою стелею, плечі охопило золотисто-червоне полум’я, а з очей ударили два промені, гарячі, сліпучі, мов гірська блискавиця. 

Арідник різко видихнув — і з його пащі вирвався нищівний вихор живого вогню, який змусив Печальницю відступити глибше у тінь.

Паркий вогняний вал прокотився крізь усю кімнату, не зачепивши при цьому жодної речі, яка належала старому мольфарові. Він не зачепив смерекової лави, не обпалив суху арніку під стелею, але вщент випалив сірий туман Печальниці. Вона верескнула від дикого тваринного жаху, коли вогонь торкнувся її савана. Навіжена істота тріщала, розривалася на клапті й чорними згустками диму вилітала через димар геть у ніч, назавжди забувши дорогу до цієї хати.

Тиша повернулася миттєво, впавши на хату туманом. У повітрі знову запахло сушеною джинджурою, смолою й теплим попелом із хвойного дерева. Смак до життя — гострий, як лезо мольфарського чесака, і гарячий, як гірська блискавиця, — повністю повернувся до Млинцура. І він уже думав, що тепер робитиме, поволі озираючись довкола себе… Бо в нього тепер був один-єдиний борг, який він намірявся віддати.