Глава 8. Звільнення арідника 

Рядки, виведені на папері, змусили кота завмерти, а його золотокарі очі широко розплющилися від здивування.

“...Тому останнім своїм словом я роблю те, що мав зробити давно, — читав далі арідник. — Я розриваю нашу угоду. Я викупив твоє ім’я й твою силу у Нижнього світу. Срібний перстень, що лежить поруч із листом, — це твій оберіг, а плату, яку я склав за тебе древнім силам, вони вже отримали. Відтепер жоден чорт, жоден біс і жоден мольфар не має над тобою влади. Тримай цього персня завжди при собі…”

Древній демон відчув, як десь глибоко в його грудях, там, де століттями висів невидимий магічний ланцюг прив’язки й примусу, щось голосно тріснуло, змусивши його полегшено зітхнути. Важкі залізні кайдани, які єднали його з чужою волею, розпалися на труху. 

Це було не вигнання й не прокляття — дідо просто зняв із нього чужий ярлик, повернувши аріднику повний доступ до своєї сили й право користуватися нею на власний розсуд. Та він ще не відчув, якою ж солодкою була ця свобода, хоч і знав, що дідо зробив йому безцінний дар… 

Вогняний карб на його суті, який зазвичай пік невимовним болем щоразу, коли хазяїн віддавав наказ, раптом перетворився на золотаве сяйво. Він більше не тиснув і не змушував коритися. Ничай зробив те, про що духи Нижнього світу навіть помислити не сміли: повернув йому власну волю, видерши його ім'я з древньої Книги пекельних боргів.

Млинцур торкнувся лапою срібного персня. Потемнілий від часу метал спалахнув білим відблиском, і його давня сила влилася в тіло кота, остаточно змиваючи сліди колишнього тавра.

“Ти більше не мій годованець і не мій сторож, Млинчику, — лунав у голові знайомий старечий голос дідо. — Ти тепер сам собі господар. Дякую тобі за всі ті роки, за деруни, за розігнаних бісів і за те, що був мені вірним побратимом. Ти вільний, брате. Іди своєю дорогою й ніколи ні перед ким не схиляй своєї рогатої голови”.

Двома пекучими сльозинами арідник умив котячу шерсть разом з вусами — першими й, мабуть, останніми за все його довге життя. Але то вже була не гірка, роз'їдаюча душу туга, а чисте визволення. Млинцур повільно підчепив кігтем срібний перстень Ничая на ланцюжку й начепив його на шию, мов важкий оберіг. Перстень відразу зменшився й злився з чорною котячою шерстю, перетворившись на охоронну печатку, що вросла у його тіло. 

Воля волею, але той, хто вистежив і звів дідо зо світу, все ще ходив стежками поміж цих гір. І він навіть не здогадувався, що тепер за ним полюватиме абсолютно вільний арідник…