Глава 7. Таємниця останньої ночі 

…Вигнавши Печальницю за поріг — далі за межу, яку колись висвятив і заговорив сам мольфар і яку демон лише підживив власною силою, — Млинцур залишився в хаті сам-самісінький.

Двері загриміли, засув важко став на місце, і в кімнаті вмить запала якась навіть урочиста тиша. Кімната вже не здавалася мертвою пусткою з вистиглою піччю й застояним мороком, який тиснув на кутки ще годину тому. Хата поступово очунювала. Вона повертала собі втрачене дихання, знову просочуючись живою силою. 

Млинцур поволі обійшов її по периметру. Його важкі кроки розтікались луною по сухій смерековій підлозі. “Тут усе було зі смереки”, — хмикнув кіт, згадуючи, що мольфар любив це дерево, казав, що воно гріє йому душу. Запах сірки й гарячого каміння повільно осідав, поступаючись місцем здавна врослим у ці стіни пахощам: висушеній гірській арніці, джинджурі, материнці й старому міцному тютюну, яким завжди пахло від Ничая, котрий сам його й вирощував за хатою. 

Здавалося, варто лише повернути голову — і на лаві біля вікна знову з'явиться знайома постать у затасканому кептарі, а в кутку рота замигтить тьмяний вогник його люльки.

Арідник зробився котом, застрибнув на припічок, знову згорнувся тугим чорним клубком і втомлено заплющив очі. Дім більше не був беззахисним. Хоч дідо й пішов геть, він залишив по собі обереги, які не мала права переступити жодна потойбічна потвора, поки в цих стінах залишався той, хто пам'ятав його слово.

Думка про провину все ще гортрим отруйним шпичаком шпигала демонське серце, але тепер вона більше не зв'язувала руки й не висушувала сили.

“Чому він відіслав мене тієї ночі? — промайнуло в голові Млинцура, коли він оглянув кімнату, де був, уже тверезим гострим поглядом. — Дідо ніколи й нічого не робив абияк”.

Древній арідник, намагаючись упоратися зі своєю пекучою тугою за цією людиною, застрибнув на масивний смерековий стіл, де досі лежали розсипані сухі пелюстки арніки й сучкувата люлька з залишками тютюну. Він знав кожен куток цієї хати, кожну таємну мольфарську схованку під дошками підлоги чи за одвірками. Дідо завжди казав: найкраща схованка — це те місце, куди нікому й на думку не спаде подивитися, бо воно лежить просто перед очима.

— Ех, дідо, дідо... Ти ж знав, що я перерию весь дім, коли отямлюся, — тихіше мовив кіт сам до себе, поводячи вусами. — Де ти міг сховати те, що призначалося лише мені?

Погляд Млинцура впав на важку чавунну сковорідку, що спокійно стояла у запічку, спираючись на залізну пічну заслінку. На ту сковороду, на якій вони ще тиждень тому смажили деруни, з якими потім можна було власного язика проковтнути.

Скочивши до печі, кіт запустив у ту заслінку кіготь. Він знав, що вона мала таємне заглиблення, яке раніше було порожнім. Зараз же це заглиблення було запечатане не абичим, а особистим заговореним карбом мольфара. Одного натиску вистачило, щоб схованка м'яко клацнула, і на припічок випала невелика грамотка, перев'язана брудно-червоною вовняною ниткою, й старий срібний перстень.

Млинцур завмер, роздивляючись темне срібло. Це був особистий перстень мольфара, яким той скріплював найважливіші угоди з духами цих гір. Якщо дідо залишив його тут разом із письмом, виходить, це була не просто прощальна записка — це було те саме останнє слово, яке мольфар залишив своєму арідникові.

Обережно, аби не порвати сухий папір кігтями, кіт розгорнув грамотку. Сухий розмашистий дідів почерк стиха спалахнув тьмяним золотавим відблиском, відгукнувшись на рідну силу. Старий писав це за кілька годин до того, як на його ґанок ступила чужа лиха нога. Ступила, щоб відібрати життя того, кого той виродок і мізинця був не вартий.  

“Млинчику, бісовий ти сину, — кіт аж просльозився, натрапивши зразу на такі рядки. — Якщо ти читаєш це письмо, значить, я вже пішов на інший берег, а ти сидиш біля печі й дуєшся на весь світ, як змоклий глухар. Знаю я тебе, рогатого: ти вже встиг звинуватити себе в усьому на світі й повісити носа”... 

Той, кого мольфар назвав рогатим, і справді вже сидів і шморгав носом.

“Слухай сюди й не перебивай, — читав він далі, наказуючи собі не розкисати. — Я навмисно відіслав тебе на полонину тієї ночі. Я знав, хто й навіщо до мене йде. Моє земне коло завершилося, і це був мій власний вибір — зустріти свій фінал віч-на-віч, як і належить мольфару. Якби ти був поруч, ти б втрутився. Ти б розніс половину Ясенова, спалив би темних, але сам би згорів у тому полум'ї або став посмертно прикутим до моєї могили…” 

Очі демона спалахнули червоним вогнем, він знав, що в кожному написаному дідовою рукою слові — чиста правда.

“Я цього не хотів, — писав далі старий. — Ти був мені не слугою, а добрим сусідою й вірним другом. Тому останнім своїм ритуалом я роблю те, що мав зробити давно”.

Млинцур завмер, боячись пропустити хоч одне слово з цього останнього дідового заповіту. Навіть через холодний папір він відчував знайоме рідне тепло мольфарських чарів, які вмить розвіяли залишки чорної туги в його душі. Але арідник знав, що це ще не все…