Глава 6. Пастка для печальниці  

Древній арідник більше не дивився на неї очима нещасного кота Шрека, який, як сказали б люди, впав у чорну депресію. Ні, його туга нікуди не поділася, але золотисті зіниці спалахнули чистим пекельним вогнем. Він збагнув її гру від початку й до кінця. Ця примара прийшла сюди не для того, щоб підживитися його сумом. Вона хотіла зруйнувати його зсередини, перетворити його провину на повідець і забрати під свій повний контроль. І це вона посміла називати любов’ю! Ні, ви тільки погляньте, яка вона негідниця! 

Але Печальниця забула одну просту річ: навіть у глибокій депресії демон залишається демоном. Хитрим, розважливим і смертельно небезпечним.

— Ти думала, що спіймала мене на тугу, як дурного карася на черв’яка? — Млинцур повільно випростався на припічку, здиблюючи спину дугою. — Ти справді вирішила, що якась цвинтарна мара може отруїти мої спогади про мого мольфара? Про того, хто колись простягнув мені руку підтримки, коли я нікому не був потрібним?

Печальниця, яка майнула було до виходу, пригальмувала біля зачинених дверей, а її сірий саван — продовження того, що в ній можна було вважати душею, — схвильовано затріпотів, мов осикове листя на вітрі. Вона відчула, як повітря в хаті раптово важчає й гарячіє. Замість застояної туги крізь щілини проступав сухий жар і запах горілої сірки — так пахне древня дика сила, що роками чекала свого часу. Печальниця хотіла підкорити його волю, а натомість сама опинилася в пастці. 

Спроба розчинитися у сирій пітьмі й прослизнути геть крізь шпарину у віконниці провалилася — мольфарова хата вмить замкнулась, спалахнувши по сухому дереву невидимим, але пекучим захистом. Примара, яка не чекала такого повороту, глухо засичала з несподіванки. Увесь цей час Млинцур лише хитро вдавав із себе виснаженого напівживого кота, терпляче чекаючи, поки вона витратить останні сили й підійде впритул. Тепер її морок розвіювався, мов слабкий дим на вітрі, а старі смерекові стіни надійно тримали нічну “гостю” всередині — сам на сам із розгніваним древнім арідником.

Вона метнулася до кутка, але тіні там більше не слухалися її. Млинцур поволі підвівся з припічка, і з кожним кроком його міцних сильних лап підлога стиха рипіла, а в повітрі дедалі виразніше несло смолою й гарячим камінням. Звичайний чорний кіт зникав, розчиняючись у силуетній тіні, яка швидко росла до самої стелі.

— Ти дуже довго плела своє павутиння, примаро зневіри, — вишкірився арідник, і Примара злякано присіла, бо перемогти таку істоту у чесному двобої їй годі й мріяти. — Поки ти нашіптувала мені свої казочки, я просто чекав. Чекав, коли ти підійдеш досить близько й розкриєш свої справжні карти.

Він зробив ще один крок по смерековій підлозі, але з кожним його рухом на дошках залишалися обпалені сліди, які димілися. Хитрий демон, згадавши свою справжню суть, уміло розіграв роль безпорадної жертви, дозволивши Печальниці підібратися впритул, аби пробитися крізь її власні захисні чари. Тепер її отруйна павутина не просто рвалася, вона спалахувала яскравим синім полум'ям, перетворюючись на звичайний попіл. А разом з нею горіло й те, що вона колись називала любов’ю… 

— Ти хотіла бачити мою справжню силу? Подивися на неї! — просичав Млинцур, заганяючи її в куток біля масивного мисника. — Збирай свій сірий туман і забирайся геть з цієї хати, поки я не висушив твоє примарне тіло пекельним полум'ям до останньої краплі!

Печальниця злякано відсахнулася до шибки, від жаху миттєво вкриваючись памороззю. Зрозумівши, що древнього демона не підкорити, вона розпалася на сірі пластівці і з тихим шипінням вислизнула крізь щілину під порогом — туди, у темні гірські хащі, аби більше ніколи не повертатися до цієї хати. А разом з нею здиміло і її бажання володіти нічийним демоном…