Глава 5. Смак вершків і дерунів 

— А от і зась тобі, сіра мара! — раптом прокотилося по хаті, а в голові Млинцура пролунав голос мольфара, наче глухий удар його старого бубна, який так і лежав на краєчку стола.

У найстрашніший момент, коли кокон зневіри майже зімкнувся, крізь отруйний туман Печальниці, яким вона намагалася огорнути його демонську душу, пробився не якийсь магічний заклик, а пахощі... смажених дерунів зі шкварками й димку від смерекових дровець. Охх, які ж вони були смачнючі, ті деруни!

Цей запах пробив сірий саван Печальниці, мов ясний сонячний промінь, що впав на цвілу воду. Він ніс із собою ціле море відчуттів: хрускіт запеченої скоринки, аромат сушеного чабру під стелею, дзвоники, які носили на шиях корови, що повертаються з полонини, і тихий затишний сміх діда Ничая, що любив посидіти біля теплого припічка, пихкаючи люлькою.

І Млинцур згадав. Спогади ринули суцільною теплою хвилею, випалюючи сіру отруту.

Він згадав, як вони з Ничаєм ґаздували в цій самій хаті. Як мольфар, замість того, щоб читати нудні заклинання, ставив на піч величезну чавунну сковороду й казав: “Млинчику, ану дмухни трохи пекельного вогню під припічок, бо на звичайних дровах деруни не мають такої хрусткої скоринки!” І демон, вищий арідник нижнього світу, з гордістю підпалював дрова найчистішим пекельним полум'ям, а потім вони удвох наминали гарячі картопляники прямо зі сковороди. 

Згадав він і зимові вечори, коли за вікнами лютувала карпатська заметіль, а в хаті було так тепло й спокійно, що навіть пекельне полум'я в його жилах ставало лагідним і ніжним, заколисуючи його стомлену душу. Ничай тоді сидів у своєму звичному гуцульському одязі, розкурював люльку й розповідав котові такі давні місцеві легенди, яких не знали навіть у самому пеклі. І в ті миті Млинцур почувався не служкою, а єдиним, хто справді розумів усю глибину душі цього дивовижного чоловіка. 

Раптом виник спогад і про те, як до хати прокрадався місцевий біс-перелукавич, намагаючись потягнути з мисника сухі цілющі трави. Млинцур тоді навіть не перекидався в істинну іпостась (і то правда, як би він тут помістився?!), він просто ліниво випускав із пащі маленький сніп іскор і показував котячі кігті. Біс із вереском вилітав через димар, а Ничай лише сміявся у вуса й наливав арідникові в дерев'яну миску найжирніших вершків: “Тримай, заслужив, охоронець! Без тебе ці запічні чорти вже б усю хату рознесли по шматках, коли мене немає вдома”.

Такі їхні стосунки були найвищою формою довіри, на яку лише здатна людина, коли йшлося про демона. Ничай не зв'язував його закляттями, бо знав: Млинцур захищає цей дім не за наказом, а тому, що цей дім став його власним. Як і село, й усі Карпатські гори, і люди, які там жили, стали йому близькими й зрозумілими. 

І він раптом подумав про те, про що ніколи не думав за життя мольфара. Їхній дивний чаклунський зв’язок був не служінням демона людині. Це було справжнім, теплим, суто карпатським побратимством. Дідо не принижував його — він дав йому те, чого в пеклі не існувало в принципі: дім, затишок і повагу.

— Брешеш, примаро! — Млинцур раптом згадав, що він не безпомічне кошеня, яке з жалю пригріли на теплій печі, а справжній арідник, котрий має чималу силу. 

Він різко випростав лапи і з силою вп’явся кігтями в дерев'яний ослінчик, який стояв біля припічка. На соснових дошках спалахнули криваво-червоні сліди. Чорна шерсть на загривку звіра стала дибки, а з янтарних очей ударили два потужні промені золотисто-вогняного світла, розриваючи сіре павутиння Печальниці на клапті!

Печальниця скрикнула — не від болю, а від здивування й образи. Вона відскочила до зачинених дверей, а її дівоче обличчя спотворилося розчаруванням:

— Ти обираєш мертву людину замість мене?! Демоне, ти сказився! Чи… олюднився зовсім?.. 

— Я просто все пам'ятаю й не хочу щось забувати! — вишкірився Млинцур, і в його котячому гарчанні вперше за багато днів знову прорізався голос древнього арідника. 

Але ця Печальниця була не з тих, хто так легко здається. Тим більше, що вона й так чекала дуже довго… Тож вона тихенько відступила. Просто відступила…