Глава 4. Отрута зневіри 

Але спалах золотого полум’я в зіницях демона згас так само швидко, як і з’явився.

Печальниця відчула цей короткий опір і лише пристрасно всміхнулася, усім своїм серцем бажаючи звабити того, кого давно кохала. Вона нахилилася нижче, майже торкаючись чорного вуха своїми губами, від яких віяло солодким п’янким холодом. Її прозорі руки обхопили котячі плечі, м’яко, але міцно притискаючи Млинцура до себе.

Її безтілесне, але п'янке тепло огортало його, наче отруйне зілля. Вона лагідно пестила його за вухами, і кожен її дотик був отруєним лезом: він проникав у саму суть демона, навіюючи йому солодку заспокійливу млость. Вона пропонувала йому зректися всього людського — скинути з себе цей дивний незрозумілий біль і стати тим, ким він народився у пекельних безоднях, але цього разу — поруч із нею.

— О, мій вогняний аріднику... — знову зашепотіла вона, і в її голосі пробилася неприхована жага. — Ти й досі чіпляєшся за свої ілюзії? Подивися мені в очі. Подивися… Я ж бачила тебе справжнім! Тієї ночі на Чорногорі, коли ти палав, наче сама безодня, я зрозуміла, що ти створений не для людських домівок. Ти належиш темряві. Ти належишшш мені… 

Вона пропустила через пальці пасмо свого довгого темного волосся й обхопила ним, наче нашийником, шию демона. Мереживо зневіри почало стискатися, розмиваючи грань між реальністю та її отруйними навіюваннями.

Примара нахилилася ще нижче, і її прозорі довгі пасма опустилися на припічок, закриваючи від Млинцура залишки тьмяного місячного світла. Світ звузився до її обличчя — красивого, блідого, з очима, у яких клубочилася бездонна сіра печаль. Вона прагнула розчинити його в собі, зробити своєю вічною тінню, позбавленою волі й власного голосу.

— Згадай, як цей дідо називав тебе, — її солодкий шепіт діяв як отрута, що повільно паралізує волю. — Млинчик. Кіт. Це ж… так принизливо! Він зробив із древнього, як сам світ, арідника якесь хатнє опудало, яким у селі лякали неслухняних дітей! Він тримав тебе при собі лише задля власної вигоди. Коли йому потрібен був захист, ти був поруч. А коли він зрозумів, що наближається фінал його нікчемного життя, він навіть не попрощався. Він просто покинув тебе, як непотрібну річ. Не попередив ні про що… 

Її руки повільно сповзали по його спині, і там, де його тіла торкалися її примарні пальці, вогняні знаки арідника під шкірою тьмяніли й покривалися памороззю. Печальниця плела навколо нього свою холодну пастку, переконуючи, що весь його людський досвід був лише ганебною помилкою, а єдиний порятунок від сорому — це добровільне рабство у її прохолодних обіймах.

Млинцур, який за людськими мірками досить довго жив поруч з людиною, від прояву такої любові почав задихатися. Сірий холодний туман заповнював його легені, стираючи й отруюючи спогади. Перед очима все пливло. Демон відчув, як його власне пекельне полум’я починає гаснути, поступаючись місцем байдужості.

Вона простягала йому не просто забуття — вона пропонувала йому свою темну любов, у якій не було місця людській провині. І виснажений чорною тугою арідник майже схилив голову їй на груди, готуючись прийняти свою долю… “Та хіба такої долі хотів би для мене дідо?” — раптом прострелило в його голові, і він розплющив очі.