Глава 3. Як арідник став сусідою 

…Це сталося десь із пів століття тому, на самісінькому гребені Чорногори, під час весняного розлому між світами.

Тоді демон з’явився у своїй істинній формі — величезний грізний арідник із рогами, що були схожі на чорний гірський кришталь, оголений по пояс, із потужними плечима, вкритими вогняними карбами й древніми знаками. Він щойно вирвався зі свого потойбічного сховку й збирався влаштувати добрий погром на всі Карпати, аби розім'яти кістки після багатовікового сну.

Повітря на хребті тріщало від надлишку сирої потойбічної сили, а за спиною духа клубочився глинистий сірчаний туман, у якому розчинялися гірські вершини. Він відчував у собі таку дику древню моць, що ладен був зсунути Чорногору й висушити Черемош одним подихом. Для карпатського світу його поява мала стати початком лихої години, адже арідники такого рангу не підкорялися жодним відомим замовлянням.

Але на його шляху встав дідо в затасканому кептарі, із сучкуватою палицею в руках і смачною самокруткою у кутику рота. Це й був Михайло Ничай, який умів замовляти погоду. І, як зрозуміє пізніше арідник, не тільки погоду. 

— Ну й чого ти так верещиш, дурний аріднику? — спокійно спитав мольфар, навіть не вийнявши з рота самокрутки. — Всіх птахів у лісі сполохав.

Демон тоді аж спіткнувся на рівному місці від такого чоловічого нахабства. Він розправив вогняні крила, випустив із пащі сніп іскристого полум’я й загорланив так, що на сусідніх полонинах каміння зсунулося в жолоби:

— Я — древній хованець нижнього світу! Я ці гори догори дном переверну, а від тебе й мокрого місця не залишу! Укладай зі мною угоду або тікай! Якщо встигнеш… 

І демон голосно зареготав, задоволений власною, як він гадав, дотепністю.  

Ніч спалахнула пурпуровим вогнем, а під ногами мольфара заціпеніла сама земля, просочуючись пекельним жаром. Проте Ничай лише поволі переступив через тріщину в ґрунті, струсив попіл із самокрутки прямо під ноги триметровій потворі й зітхнув із таким виглядом, ніби перед ним стояв не прадавній жах Карпат, а вередливий підліток, що розбивав у вікні шибки. Затим дідо повільно випустив кільце пахучого тютюнового диму, критично оглянув грізну тушу духа й хмикнув: 

— На крові клянися? Та ти що, сказився? Мені тільки твоїх чортівських забаганок у хаті не вистачало. Давай без цих твоїх нікому не потрібних видумок… 

Арідник, який звик, що його всі бояться й відразу падають зі страху до ніг, почав втрачати терпіння й уже думав, може, розвіяти цього впертого гуцула прямо зараз. Та мольфар підійшов ближче — без жодного остраху, крок за кроком — і постукав смерековою палицею по масивній когтистій лапі арідника.

— Слухай сюди, рогатий, — мовив зовсім спокійно, не помітивши, що у того вже дим з ніздрів валує. — Сила в тебе є, але мізків — як у молодого цапа. Будеш і далі так горлати, прийдуть громовики й заженуть тебе під найглибший камінь ще на триста років. Воно тобі треба?

— А що ти пропонуєш, людисько?! — прогриміла істота з нижнього світу, але полум'я на плечах арідника трохи вщухло від дивовижної зухвалості мольфара.

— Пропоную бартер за законами звичаєвого права, — посміхнувся дід. — Ти стаєш моїм сусідою й фамільяром. Ну, охоронцем, помічником чи що… Але не слугою, рабів я не тримаю. Ти міняєш свою оцю опудалоподібну тушу на щось більш компактне й приємне для ока. Наприклад, на чорного кота, так ти нікому не будеш муляти очі. Житимеш у мене в хаті, їстимеш вареники, питимеш вершки й грітимеш мені ноги взимку. А натомість тримаєш магічний купол над Карпатами, а в Ясенові відганяєш дрібну нечисть, щоб не заважала мені працювати.

Арідник від подиву аж вогняний видих стримав у горлі, ледь не захлинувшись власним полум’ям. У нижньому світі служіння людині вважалося найганебнішим клеймом, але те, що пропонував цей старий мольфар, не мало жодного відношення до рабства. Це був союз двох рівних магічних сутностей, де замість крові й підступних пекельних контрактів пропонувалася проста мудра гуцульська угода — з взаємною повагою, теплом біля печі й високим статусом у хаті.

Проте нечистий від обурення аж роги нахилив:

— Я?! Вищий демон — і ловитиму мишей?!

— Ну, мишей само собою, — спокійно додав Ничай. — Бо якщо кіт у хаті не ловить мишей, то що люди скажуть? Сором на всі Карпати! Зате матимеш повний пайок, повагу й найкраще місце біля печі. Ну що, по руках... чи по лапах?

Арідник тоді довго дивився на цього хитрого діда. У пропозиції мольфара не було чаклунського примусу чи жадібності. Була лише суто карпатська хитрість і повага до його сили. І він... погодився. Зменшився, згорнув вогняні крила й обернувся на гладкого чорного кота. 

— Ну що, Млинцуре, — озвався мольфар, відразу давши своєму помічнику ім’я, — пішли тепер додому… 

...Цей спогад пронизав сіре павутиння Печальниці, мов розпечений ніж. Млинцур уперше за кілька діб поволі розплющив жовті очі, у глибині яких спалахнула дрібна вогняна іскра.