Глава 2. Печальниця 

Тієї клятої ночі він повіявся на полонину. Просто схотів розім'яти лапи, пополювати на нічних вихорів і трохи покепкувати з дрібних бісів, що тулилися до закинутої колиби. Він думав, що це дрібниця — відлучитися на кілька годин. Дід Ничай, найвідоміший карпатський мольфар, здавався вічним і непорушним, як самі тамтешні гори. Хто б зважився підняти руку на чоловіка, який силою слова зупиняв градові хмари й розмовляв із привабами?

Виявилося, зважилися.

Коли Млинцур повернувся, в хаті вже панувала моторошна тиша. Смерекова палиця Ничая лежала зламана біля порога, а сам мольфар... Млинцур заплющив очі, силою виштовхуючи з голови цей спогад. Демон, покликаний берегти й охороняти, що саме по собі є дивним, але так уже воно склалося в його житті, проспав найважливішу мить. 

Тепер, коли господаря не стало, подвір’я спорожніло. Сусіди, які зрідка заходили перевідати хату, лише скрушно хитали головами. Вони дивувалися, чому цей дивний кіт досі нікуди не втік, а лежить у хаті, наче прикутий до цього місця.

А він і справді лежав біля згаслої печі вже кілька днів і ночей, не торкаючись молока, яке залишали жалісливі люди. Усередині утворювалася пустка, яка поволі висмоктувала з арідника його полум'яну суть. І це була найсолодша здобич для істоти, що стояла поруч.

— Ти згасаєш, мій красеню... — м'яко, майже пестливо зашепотіла Печальниця, проявляючись біля припічка гнучкою тінню звабливої дівчини з довгим, мов павутина, волоссям. Вона простягнула прозорі пальці, ледь торкаючись його загривка. — Цей дідо відійшов, його чаклунська сила розвіялася. А ти караєш себе за те, чого не міг змінити.

Млинцур лише важко й водночас байдуже зітхнув, притиснувши вуха до голови.

— Ти зрадив його, Млинцуре... — вона нахилилася нижче, і її отруйно-солодкий шепіт обпік котяче вухо. — Ти повіявся геть, бо тобі важливіші були власні забави. Лишив діда одного перед смертю. Який з тебе демон після цього, якощо ти не зміг дотриматися власної обітниці? Але я можу забрати цей біль. Віддай мені свою тугу. Зречися пам'яті про цього мольфара, ходи зі мною в глибокі тіні... Я зроблю тебе знову тим, ким ти був — вільним, диким і справжнім… 

У її голосі дзвеніла не просто магія, а давня, пристрасна й небезпечна туга за ним. Вона прийшла не вбити його, а привласнити — забрати зламаного демона собі, поки він остаточно не розчинився в провині. І найстрашнішим для Млинцура було те, що в глибині душі він був згоден із кожним її звинуваченням. Він… був… згоден…