Млин

Хлопець неохоче розірвав їхній поцілунок, важко дихаючи, ніби щойно випірнув із води. Оксана розплющила очі та здивовано поглянула на нього. У її темних зіницях на мить спалахнув гіркий сум. 

 Закохані стояли, міцно притиснувшись одне до одного в густій тіні хати Оксани. Стара мазанка, що самотньо причаїлася на краю села, ледь виблискувала під місячним сяйвом. Солом’яний дах, наче втомлена спина, трохи прогнувся від тривалих липневих дощів. У маленькій шибці неподалік входу тьмяно жевріла свічка; родина Оксани якраз розпочинала вечерю, не дочекавшись доньки. Дівчина рідко тепер приходить вчасно.

 — Гнатику, давай ще трохи постоїмо… — вона затримала дихання, ніжно притулившись до його плеча. — Я не хочу, щоб ти йшов додому, — тихо, майже невагомо прошепотіла вона йому на вухо.

 — Мати сварити буде, — відповів хлопець, хоч і сам не поспішав розмикати обійми. — Завтра знову підемо гуляти, ти й не встигнеш засумувати.

 Гнат обережно взяв її світлу прядку волосся й ніжно накрутив на палець. Він відчув, як м’яко вона лоскоче шкіру. Дівчина мовчки кивнула, притулившись ближче до його шиї. Останні теплі місяці вони гуляли удвох майже щодня, і кожна зустріч для них відчувалася немов перша. Батьки зневажливо спостерігали за цією ранньою закоханістю доньки, не надто схвалюючи присутність хлопця. 

 — Обережно, сьогодні ж той вечір, коли помер… — вона замовкла, зазирнувши в темряву за його спиною.

 — Я не вірю в ті байки, — відповів спокійно хлопець, хоч у грудях щось стиснулося.

 Гнат хитро посміхнувся, щоб розвіяти тривогу.

 — Завтра знов побачимось на пасовищі.

 Він повільно потягнувся до її ніжних губ, і вона відповіла тим самим, міцно притиснувши його до себе. Гнат відчув, як серце Оксани почало шалено трепетати, ніби намагалося розірвати тонку вуаль стриманості, яку вона накинула перед вікнами будинку. Коли вони лишалися вдвох на пасовищі, якомога далі від чужих очей — тканина стриманості легко рвалася.

 — Ти все одно будь обережним, — сказала наостанок Оксана, випускаючи його руку зі своєї.

 Вузька стежина в’юнилася крізь засіяні житом поля. Вона була настільки непомітною, що якби місяць сьогодні не заливав усе навколо своїм блідим, майже потойбічним світлом, Гнат напевно загубився б у цьому шелесткому, безмежному морі. Його шлях неминуче пролягав неподалік старого млина. Власника тут не було вже півстоліття, і млин ніби помер разом із ним — проте люди про нього ніколи не забували. Тепер він стояв мов пустка: тихий, непорушний, геть обрісши густим зіллям.

 Для Гната він виглядав як неприступна, хижа вежа серед жовтого моря, де вдень полюбляють кричати ворони.

 Селяни потребували борошна, але після того, як колись спробували перемолоти там зерно, почалися біди: люди хворіли на лихоманку, а дехто просто згасав. Відтоді місцеві воліли долати довгий шлях до сусіднього села,  але ніколи більше не наблизитися до цих гнилих крил.

 Старі люди в селі казали: хто підійде надто близько — накличе на себе біду, якої потім не здихатись. Навіть місцевий священник відмовився освятити млин, аби вигнати звідти нечисту.

  У голові Гната раптом спливли слова покійного діда Микити. Він згадав той задушливий вечір у полі, коли вони удвох жали жито, а малий Гнат усе ніяк не міг наздогнати діда серпом. Сонце вже помаленьку сідало, а повітря ставало важким від пилу.

 — Ти ше малий, Гнатику… — прохрипів тоді дід, відкладаючи серп. Його голос був тихим та лагідним. — Не поймеш усього, шо в світі бува. Но слухай, і тіко’ не кажи матері, шо дідо тобі таке розказував, — старий погрозливо підняв тремтячий палець до губ.

 Гнат лише мовчки кивнув.

 — Коли я був у твоєму віці, жив у нас мельник, — дід сплюнув і важко глянув на млин, який стояв неподалік. — Шлях його трафив, я б його задушив, якби тоді міг. Він не зерно молов, а життя людям паскудив… Він дівчаток у селі збивав з пуття.

 — Це як? — тихо запитав хлопець, боязко глянувши на млин.

 — Та малий ти ше, — махнув рукою дід, і його очі на мить потемніли від давнього болю. — Він заманював їх до млина хитрощами, а там… робив з ними дешо погане… Наші мужики довго терпіли, поки в когось донька вже не цнотниця, а хтось інший вже носить під серцем плід падли…

 Дід замовк, важко дихаючи. Його очі намокли, а в полі, здавалося, стало зовсім тихо.

 — Ну от, — нарешті прошепотів старий. — Мужики якось вночі таки залізли в його млин. Спершу добряче наслухалися його криків, а далі… 

 Старий повільно провів великим пальцем по власній шиї, ніби перерізаючи горло. Його погляд знову вп’явся у темний силует млина.

 — Запам’ятай, — голос діда раптом став крижаним. — Ніколи не підходь до нього. Люди кажуть, шо ті, хто хоть раз чув скрип його крил, більш ніде й ніколи їх не бачили.

 Гнат зупинився. 

 Стежка тяглася біля самого підніжжя млина. Він поспішав: мати вже напевно гріла вечерю, і зайві суперечки вдома йому були ні до чого. Та й до дідових байок хлопець ніколи не ставився серйозно. Принаймні, він так себе переконував, доки не опинився в химерній тіні млина.

 Повітря тут було інакшим — густим, просякнутим запахом мертвої, прілої деревини та давнього зерна. Щось всередині кричало йому бігти, розвернутися і мчати геть, але людська цікавість, та сама клята цікавість, якою його нагодував дід, вчепилася за його ногу.