4.

Дорога до Ньютона перетворилася на окреме коло пекла.

Замість комфортного авто з кондиціонером, у якому поїхав де Вільє, на Вінтер чекало метро в годину пік. На станції «Парк-Стріт» панував хаос: натовп роздратованих, виснажених після робочого дня людей буквально втиснув її в переповнений вагон. Повітря всередині нагадувало гарячий, густий кисіль. Вона стояла, затиснута з усіх боків чужими плечима й ліктями, ледве втримуючись за поручень, поки потяг з брязкотом долав станцію за станцією.

Маленький хлопчик, якого мати безуспішно намагалася втримати на сидінні, під час чергового різкого ривка вагона випустив з рук відкритий пакет із томатним соком. Яскраво-червона цівка бризнула просто їй на груди. На білій футболці миттю розпливлася потворна криваво-руда пляма.

Заплющивши очі, Вінтер подумки вилаялася.

Перед внутрішнім зором уже постало невдоволене обличчя де Вільє. Вона майже чула його лекцію про зовнішній вигляд, дисципліну та професіоналізм. Її щелепи мимоволі стиснулися. Цей чоловік дивовижним чином примудрявся псувати їй настрій навіть тоді, коли його не було поруч.

До будинку вона увійшла, як завжди, через кухню. Знайоме тепло, наповнене ароматом свіжої випічки, ванілі й кавових зерен, миттєво огорнуло її, перебиваючи вуличну задуху. Просторе приміщення з молочними фасадами, біло-золотистими мармуровими стільницями й великим островом посередині потопало у теплому світлі підвісних ламп. На широкому підвіконні красувалися орхідеї, а на дерев'яній дошці остигав щойно спечений хліб.

— Агнесо, принесіть ще розмарину з оранжереї, бо міс Дейзі знову скаже, що... — жінка в акуратному темному фартуху різко розвернулася й застигла. Срібний щипчик для зелені вислизнув з її пальців і з дзенькотом упав на дерев'яну підлогу.

— Вінтер?.. — її голос затремтів від несподіванки. 

Вона не бачила дівчину понад пів року — відтоді, як невдале знайомство з її нареченим закінчилося черговою сімейною сваркою.

— Привіт, Медді. 

Не роздумуючи, Вінтер підійшла й міцно обійняла її. Від знайомого запаху цитрусових і прального порошку, яким завжди пахнув її фартух, у грудях раптом щось боляче стиснулося — Медді нагадувала про безпеку, спокій і ті рідкісні хвилини, коли Вінтер почувалася щасливою.

— Я не знала, що ти приїдеш. Ніхто не сказав. Господи, як я скучила за тобою! — вона відсторонила дівчину на відстань витягнутих рук і оглянула з ніг до голови. Що б там не писали журналісти, скуйовджене волосся, величезна пляма на футболці й синці під очима говорили більше, ніж газетні публікації. Вінтер зараз переживала не найкращі часи.

Їй був лише місяць, коли Медді вперше взяла її на руки. Маленька, напрочуд тиха дівчинка, яка вже тоді здавалася не такою, як усі. Вона ніби з перших днів несла на своїх крихітних плечах провину за власну появу на світ і відчувала те, чого жодна дитина не повинна відчувати: холод дорослих, їхню байдужість і нелюбов. 

Перед очима промайнув спогад, як вона мовчки дивилася на всіх величезними темними очима з дерев'яного ліжечка. «Назвемо її Вінтер», — сказала Джоселін Голловей, побачивши онуку. — «Бо зима не просить, щоб її любили». А потім взяла з жінки обіцянку — мовчки, міцно стиснувши її мозолясті долоні в своїх тремтячих, укритих віковими плямами руках: берегти її.

Медді часто думала, що Фелікс мав би пишатися такою донькою. Цілеспрямованою. Відповідальною. Надзвичайно працьовитою. Вона не пригадувала, щоб дівчина хоч раз привела додому друзів, попросила відпустити її на вечірку чи захотіла дорогу сукню на випускний. Із п'ятнадцяти років Вінтер сама заробляла кишенькові гроші й давно засвоїла: привілеї впливової родини існували для всіх, окрім неї. І все ж, за найменшу провину її карали так, ніби вона була найгіршою дитиною в сім'ї.

— Якби не мій начальник, я б не приїхала, — Вінтер постаралася надати голосу безтурботності. — Немає бажання бачитися з ріднею зайвий раз.

Вона озирнулася навколо. На кухонному острові вже чекали кришталеві келихи, порцеляновий посуд із золотим тисненням і бездоганно розкладені закуски: тартинки з ростбіфом, канапки з копченим лососем, рулетики з прошуто, асорті французьких сирів, свіжі ягоди та фрукти. Усе виглядало так, ніби вечеря мала початися за кілька хвилин.

Її погляд знову повернувся до Медді.

— У тебе все добре? Мачуха тебе не ображає?

Жінка всміхнулася.

— За мене не хвилюйся, дитинко, — вона ніжно стиснула її плече долонею. — Я вже навчилася пропускати повз вуха все, що тут говорять. До старої економки вони давно втратили інтерес.

Кивнувши, дівчина поволі підійшла до високого арочного вікна й виглянула у двір. Небо над Бостоном наливалося важким фіолетово-попелястим відтінком, що віщував грозу. Ліхтарні стовпи вздовж викладеної бруківкою алеї ще не засвітилися, і мармурові фонтани з мовчазними німфами, геометрично вивірені кущі троянд та ідеально підстрижені тиси застигли в густих вечірніх сутінках.

У глибині саду вже підготували бенкетну зону. Срібні прибори рівними рядами блищали на білосніжній скатертині, а високі свічники ще не запалили. До кухні долинав приглушений гомін голосів і сміх. Схоже, більшість запрошених уже приїхала.

— Як думаєш, коли вони почнуть? — поцікавилася вона. — Мені б трохи привести себе до ладу.