3.

3. 

Вінтер піднялася в офіс гендиректора першою.

Десятий поверх завжди був серцем Holloway Group — територією, куди більшість працівників ніколи не потрапляла. Тут розташовувалися лише кабінети вищого керівництва, мала конференц-зала та кімната відпочинку для VIP-гостей. Усі інші підрозділи й департаменти холдингу містилися поверхами нижче або вище.

Приймальня слугувала своєрідним буфером між загальним простором компанії та кабінетом генерального директора. Простора, залита ранковим світлом, вона була витримана в тому ж стриманому мінімалізмі, що й кабінет Тео. 

Більшу частину приміщення займав вигнутий секретарський стіл із білого скла та металу. За ним стояло крісло, два широкі монітори, багатоканальний телефон і невелика гарнітура для внутрішнього зв'язку. Позаду, вздовж стіни, тягнулися вбудовані шафи без ручок.

Навпроти, біля панорамного вікна, для Вінтер поставили окремий робочий стіл. Скляна стільниця спиралася на металевий каркас, поруч стояло чорне офісне крісло, а на бездоганно чистій поверхні вже чекали новий ноутбук, телефон і кілька тек із логотипом холдингу. 

Вона опустила на стільницю коробку з речами — скромний залишок її минулого життя, що вмістився в кількох особистих дрібницях. Серед них був каламондин — декоративне апельсинове деревце, яке вона купила в свій перший робочий день. Вінтер обережно витягнула його з коробки й поставила на край столу.  

— Тепер це твоє нове місце, — сказала вона, торкаючись пальцями плодів, що вже почали жовтіти.

— Це ви йому чи собі? — насмішкуватий голос де Вільє пролунав так несподівано, що вона ледь не зачепила ліктем коробку. 

Він стояв біля розчинених дверей, спершись плечем на одвірок. Замість звичного ділового костюма на ньому були світло-сірі брюки прямого крою, білі кеди й темно-синя сорочка з недбало підкоченими до ліктів рукавами. Верхній ґудзик залишався розстебнутим, а за планку сорочки були зачеплені сонцезахисні окуляри. Краватки він, схоже, принципово не визнавав.

На лівому зап'ясті блищав сталевий годинник на шкіряному ремінці. Простий настільки, що більшість прийняла б його за звичайний аксесуар. Лише люди, які бодай трохи розумілися на годинниках, знали: коштував він дорожче, ніж новий автомобіль.

Вінтер ледь помітно здригнулася. На мить їй стало ніяково — він випадково застав її в хвилину слабкості. Дівчина одразу ж відсмикнула пальці від деревця і повернулася до де Вільє.

— У вас звичка підкрадатися до людей? — поцікавилася вона, ігноруючи його запитання. 

— А я повинен стукати у двері перед тим, як зайти до свого кабінету? — він зобразив подив, не приховуючи роздратування.

Його погляд повільно ковзнув по її постаті, машинально відмічаючи кожну найдрібнішу деталь: той самий олівець, що абияк утримував її темно-русявий пучок, зім'яту білу футболку й ті самі джинси, у яких вона була вчора. 

Тео ледь помітно насупився. Єдине, чого він не терпів у жінках, — це неохайності. У його очах вона миттєво перекреслювала будь-які інші чесноти.

— Ви тут начальник. Було б дивно очікувати від вас таких умовностей.

— О, я розумію, — кутики його губ сіпнулися. — Ви просто не звикли ділити особистий простір з іншими. У вас був власний кабінет, секретарка, а тепер доведеться сидіти тут, на очах у всіх. 

Вінтер відчула, як до щік підступає жар. Вона міцно зчепила пальці в замок перед собою, аж поки кісточки не побіліли, намагаючись стримати слова, що вертілися на язиці — він нічого про неї не знав, щоб засуджувати.

— Якось переживу, ви не хвилюйтеся.

— Приємно бачити вас незламною, міс Голловей. Принесіть мені каву — і ми обговоримо ваш розпорядок.

Тео рушив до свого кабінету. Двері за ним зачинилися з глухим клацанням. Лише за кілька секунд Вінтер збагнула, що він так і не сказав, яку каву п'є. Схоже, де Вільє вирішив перевірити її з першої хвилини.

— Чудово, — пробурмотіла вона під ніс, дратуючись від власної неуважності. — Просто блискуче. 

Вінтер вийшла з приймальні й попрямувала до невеликої кухонної зони для топменеджменту — місця, куди раніше заходила лише по власну каву, але ніколи не для того, щоб готувати її комусь іншому. 

***

Тео переглядав матеріали кримінального провадження, коли пролунав короткий стук у двері, а потім до кабінету увійшла Вінтер із тацею в руках. Він відклав роздруківку з банківськими виписками, на яких чорними цифрами застигла астрономічна сума з шістьма нулями, і перевів погляд на дівчину.

Одне питання не давало йому спокою: навіщо вона це зробила?

На папері все виглядало бездоганно. Її підпис стояв під кожним платіжним дорученням. Усі необхідні рівні погодження були пройдені, доступ до корпоративних рахунків вона мала цілком законно, а самі перекази перед відправленням перевірила команда аудиторів. Система чітко показувала: Вінтер Голловей власноруч санкціонувала виведення трьохсот мільйонів доларів із рахунків Holloway Group. 

І водночас банківські виписки свідчили про протилежне: на її рахунках не було й сліду від цих грошей. Це суперечило здоровому глузду.