2.

Кабінет нового гендиректора встигли облаштувати з вражаючою швидкістю.

Ще вчора це приміщення належало її батькові — воно потопало в помпезній розкоші: важкі дубові меблі, антикваріат і застарілі картини в масивних рамах. Тепер від цієї пишноти не лишилося й сліду.

Замість них панував суворий мінімалізм. Стіни відтінку мокрого асфальту, масивний стіл з темного металу та скла, розкішне шкіряне крісло й панорамне вікно від підлоги до стелі, з якого відкривався вид на хмарочоси. Під стіною поставили диван, а поруч — журнальний столик із мармуру.

Вінтер зупинилася біля вікна. Їй подобалося спостерігати з висоти за містом. Бостон завжди здавався їй дивним поєднанням минулого й майбутнього. Старовинні триповерхові будинки з темної червоної цегли, мереживо чавунних огорож та вікторіанські силуети Бікон-Гілл тут велично межували зі стрімкими скляними хмарочосами Фінансового району. Вузькі бруковані вулички непомітно переходили в широкі, завантажені транспортом проспекти. Далі розгорталася сталева гладь затоки, де в ранковому серпанку повільно рухалися баржі й катери, а за річкою Чарльз губилися обриси Кембриджа. 

Вона провела в холдингу сім років і починала з самого низу: з опису майна, нескінченного сортування паперів та рутинної звітності в архіві. Роками Вінтер доводила своє право бути тут, працювала понаднормово, поєднувала роботу з навчанням. Із рядової помічниці вона доросла до молодшого аналітика, а згодом — очолила аналітичний відділ, ставши найкращим стратегом фінансового відділу. 

Рік тому батько погодився призначити її фінансовим директором. Він не любив її, тож це здавалося дивним, майже підозрілим кроком із його боку. Тоді Вінтер наївно вважала, що Фелікс нарешті визнав її талант, гострий розум і беззаперечні заслуги перед компанією. 

Вона помилилася. Він розтоптав її. 

І тепер, коли репутація зруйнована, вона не уявляла, що робити далі. Жодна компанія її не найме. Клеймо шахрайки закрило перед нею двері підприємств не лише в Массачусетсі, а й у всій країні. 

Дівчина заплющила очі. Вона залишилася наодинці з випаленою пусткою всередині: без роботи, житла, нареченого. Усе зруйнувалося в одну мить, ніби її життя було ретельно спланованою виставою, де їй відвели роль жертви, а вона до останнього цього не помічала. Залишилися тільки руїни, з яких, здавалося, вже ніколи не звести нічого нового.

 — Міс Голловей, — голос де Вільє повернув її до реальності.

Вона ледь помітно здригнулася й одразу відійшла від вікна. Захопившись краєвидом, Вінтер не почула, коли він прийшов, а це дратувало чи не найбільше — дозволити комусь побачити її слабкість.

Тео без поспіху причинив за собою двері й попрямував на своє нове робоче місце. Обійшовши стіл, він сів у шкіряне крісло, і поклав перед собою теку з документами.

Тепер вона роздивилася його уважніше — хлопця, чий образ здавався зухвалим викликом офісу, повному чванливих чоловіків у костюмах з краватками: чорна сорочка, розстебнута на кілька ґудзиків біля ключиць, та білі, бездоганно випрасувані слакси ідеально сиділи на підтягнутому тілі, ніби він щойно приїхав із кінозйомки. 

Його обличчя, немов висічене з білого мармуру, привертало увагу бездоганністю рис. Високі, чітко окреслені вилиці й вольова лінія підборіддя надавали йому холодної, аристократичної вроди, а густі темні брови разюче контрастували зі світлим волоссям.

Над чолом недбало спадало платинове волосся з крижаним попелястим відтінком. Кілька неслухняних пасом вибивалися із зачіски, додаючи образові легкої, майже навмисної недбалості. Та справжньою пасткою був його погляд. Глибокі горіхові очі, обрамлені довгими темними віями, дивилися так проникливо, ніби бачили душу співрозмовника наскрізь. У них дивним чином поєднувалися незворушний спокій і ледь помітна зверхність, від якої шкіру сипали дрижаки. 

На повних губах де Вільє грала усмішка — чуттєва, дражлива, сповнена тієї самовпевненості, з якою дивляться на світ люди, звиклі без зусиль отримувати бажане.

— Що ви хотіли обговорити? — запитала вона, схрестивши руки на грудях.

Тео не запросив її сісти.

Довелося залишитися стояти навпроти нього, почуваючись під цим спокійним, уважним поглядом так, ніби її виставили на загальний огляд. Вінтер ненавиділа подібні ситуації. Ненавиділа, коли її мовчки розглядали, оцінювали, ніби вона була не людиною, а музейним експонатом, справжність якого ще належало перевірити.

— Як власника холдингу, мене цікавить ситуація, до якої ви причетні.

Він розкрив теку, дістав кілька аркушів і неквапливо розклав їх перед собою. Вона подумки відзначила, що поводився він так, наче крісло начальника завжди належало йому. У кожному русі відчувалася самовпевненість людини, яка ніколи не намагалася здаватися впливовою. Певно, він був таким — народженим командувати іншими. 

— Ви ж особисто мене відсторонили, — сухо зауважила вона. — Невже вам забракло звітів від інших, що захотілося почути все з перших вуст?

На його обличчі не здригнувся жоден м'яз. Лише ледь помітна усмішка ковзнула вустами. Схоже, міс Голловей не збиралася благати про поблажливість. Це було... несподівано. Більшість людей на її місці виправдовувалися або втрачали самовладання. Вона ж обрала сарказм.

Тео уважніше придивився до неї.