1.

Вона запізнювалася.

Вінтер Голловей глянула на наручний годинник. Золотиста стрілка невблаганно наближалася до десятої — до миті, коли їй доведеться зганьбитися перед десятком людей у дорогих костюмах. У головній конференц-залі саме розпочиналося екстрене засідання ради директорів. Там мали представити нового генерального директора, а для Вінтер це означало лише одне: вирішальну битву за право взагалі залишитися в цих стінах.

Платиновий циферблат прикрашав фенікс із лазуриту. Його розправлені крила здавалися живими: варто лише відвести погляд — і він змахне ними, здіймаючись над долонею у синьому полум'ї. Під цифрою шість мерехтіли вигравіювані літери W.H., а трохи нижче — слова, які Вінтер знала напам'ять:

«Перероджуюся через поразку».

Вона мимоволі торкнулася скла, відчуваючи, як прохолода платини миттєво огорнула її знайомим спокоєм. Це була єдина цінна річ, яку вона мала — спадок від бабусі, переданий у той день, коли Вінтер народилася. Дівчина зовсім не пам'ятала бабусю, але годинник залишався мовчазним доказом того, що в сім'ї Голловей існувала хоча б одна людина, яка щиро любила її. 

Тихий писк ліфта сповістив про прибуття на восьмий поверх. Вінтер здригнулася, відчуваючи, як від нервового напруження скрутило шлунок. Вона знала: як тільки скляні двері розсунуться, присутні витріщатимуться на неї, мов на жадібну злочинницю, яка привласнила мільйони доларів у власній компанії. Усі масмедіа вже тиждень гуділи про це: «Помста чи ненажерливість? Старша донька Фелікса Голловея обікрала батька». Газетні заголовки майоріли її фотографіями, а репортери смакували кожну деталь, тавруючи її чудовиськом. 

Гаразд, Вінтер, не думай про це.

Розправивши плечі, вона міцно стиснула в руках теку й рушила до конференц-зали. 

Масивні двостулкові двері з темного горіха тихо відчинилися під її натиском. Щойно вона переступила поріг, перед нею відкрився краєвид на мегаполіс, що поволі прокидався під серпанком ранкового смогу. Скляні фасади сусідніх хмарочосів виблискували в променях сонця. Автомобільні потоки внизу нагадували тонкі світлові стрічки, а люди здавалися лише крихітними постатями, загубленими серед каменю, скла і бетону. З такої висоти місто скидалося на бездоганно відлагоджений механізм, якому було байдуже до людських трагедій.

Вінтер обвела поглядом присутніх, які сиділи за довгим овальним столом із чорного мармуру. Варто було їй з'явитися, як жваве обговорення чогось, про що вона не знала, припинилося. У залі запала така тиша, що вона виразно почула рівномірне гудіння кондиціонера й тихе цокання стрілок власного годинника. Десятки очей одночасно вп'ялися в неї. 

— Перепрошую, — вона змусила себе усміхнутися, вдаючи, що все гаразд. — Я трохи затрималася в дорозі. 

— Могла б і не приходити, — пролунало з протилежного кінця зали. — Ти більше не частина ради директорів.

Щоки дівчини обпік рум'янець. Усі вони — старі партнери її батька, інвестори, аналітики, з якими вона ще місяць тому обговорювала квартальні звіти за чашкою кави, — зараз дивилися на неї з холодним презирством і цинічною цікавістю. Хтось зневажливо скривив губи, хтось демонстративно перезирнувся із сусідом, а старий містер Еванс, який колись називав її «найкращою інвестицією компанії», сухо відвів погляд, ніби сама її присутність отруювала повітря в кімнаті.

Та Вінтер пропустила цей удар. Її погляд зупинився на зведеній сестрі, Дейзі, яка сиділа ліворуч від батька й виглядала так, ніби щойно зійшла зі шпальт глянцевого журналу. У бездоганно підігнаному молочно-білому костюмі від паризького кутюр'є, з ідеально укладеними золотавими локонами та сяючою шкірою, вона аж ніяк не вписувалася в суворий клімат офісу. 

— Але я все ще фінансовий директор, — сухо відповіла дівчина. 

Вона глянула на місце, що раніше належало їй. Його зайняв Вільям Фіцрой, донедавна її наречений, і це означало лише одне — посада дісталася йому. Вінтер навіть не здивувалася. Тиждень тому, коли її звинуватили у фінансовій афері, Вільям зрадив їй з Дейзі, без вагань обмінявши роки їхніх стосунків на прихильність її батька та тепле крісло в раді директорів.

— О, люба, ти як завжди все плутаєш, — протягнула Дейзі в притаманній їй манері смакувати кожне слово, наче солодку отруту. Вона ліниво крутила на пальці масивну обручку з діамантом і усміхалася тим фальшивим співчуттям, від якого нудило. — Папери про твоє відсторонення вже підписані. А новим фінансовим директором призначили Вільяма. Зрештою, компанії потрібен хтось... чесний, надійний і без судимостей.

— Як швидко ви все зробили. Навіть не дали мені часу…

— Гадаю, я не зобов'язаний звітувати про свої рішення перед вами, міс.

Низький, оксамитовий і водночас суворий чоловічий голос змусив дівчину здригнутися.

Вона різко обернулася.

Біля дверей, за кілька кроків від неї, стояв високий незнайомець. Він був не просто вродливим — він зачаровував тією спокійною, невимушеною впевненістю, яку неможливо купити за гроші чи здобути разом із високою посадою. Так тримаються люди, яких із дитинства вчили не демонструвати владу — достатньо просто не сумніватися у власному праві нею розпоряджатися.

Кілька нескінченних секунд Вінтер розглядала його, не зовсім розуміючи, що він мав на увазі. Серце прискорило свій ритм, вибиваючи дріб у грудях.