23. Мілана виходить заміж

По осінньому парку йшли двоє. Дівчина та хлопець. Поруч з дівчиною бігав пес. 

- "Гєрда, "Гєрда"! - Іноді кликала собаку до себе дівчина і потім знов продовжувала розмовляти зі своїм супутником далі. 

Погода була тепла. От бувають же такі гарні та теплі осінні дні, коли на вулиці краще ніж влітку. Це було то саме бабине літо - таке ліричне. Те саме про яке пишуть у віршах та знімають у кіно. Як же навколо було красиво! Але не він, ні вона навіть цього не помічали. Вони зараз нікого та нічого не помічали навколо себе окрім самих себе. Ім так добре було удвох. 

Молода пара не поспішаючи виміряла кроками парк. Небо було таке, наче збирається дощ, та це не заважало прогулянки.

Мілана, а це була саме вона, говорила більше про себе, а Сергій її дуже уважно слухав.

- Не так батько, уявляеш собі Сергійко, як мама та тітка вимагають, щоб я скоріше виходила заміж. - Мілана була не те, щоб розлючена але якась наче трошки сумна. - Майже кожного дня, - продовжувала свою сумну розповідь дівчина, -  в нас тільки про це й розмови. Вони мені постійно кажуть, давай швидше, давай швидше. Бо час твій минає. Тобі вже дев'ятнадцять. Дев'ятнадцять!? Здорова, мов, ти дівка Мілана. Та я у твої роки. І пішло, поїхало. Ну, ти ж мене розумієш, Сергійко. 

Хлопець мовчки кивнув головою, але так нічого і не сказав. Хай дівчина усе висловить, що в неї на серці, подумав Сергій. Хай поділитися усім, що в неї на душі. Бо може саме так їй стане легше. Іншого шляху допомогти Мілані хлопець поки що не бачив. Раніше Сергій ніколи не дивився на неї, як на майбутню дружину. От Юліана то звісно була інша справа. Вона йому дуже подоболась. А Мілана? - Хлопець замислився. - Ну так. Вона гарний друг та дуже хороша людина. От і все, що відчував до неї завжди Сергій. Але це все було раніше. Що відчувала вона до нього, хлопець ніколи й не питав. Він думав, що Мілана, як і раніше закохана в Макара. Та насправді все було інакше. Але вміти читати у чужих серцях це занадто складно для багатьох з нас. Як хлопець міг знати, що і хто зараз живе у її дівочому серці. Де вітають та живуть зараз усі її мрії. Про, кого вона пише у своєму таємному щоденнику. Якби ми усі мали таке вміння читати те, що думають про нас люди у своїх самих потаємних думках, то життя було зовсім інше. Але що є, то є. Тому треба вчитися розуміти чужі думки та бажання та й не мовчати, коли хтось тобі важливий понад усіх інших.

- Мені не залишають іншого вибору. Розумієш? - Жалілася вона йому. - Уявляєш?  Мене наче заганяють у кут. - Розповіла далі Мілана.  - У глухий кут. - Дівчина різко озирнулося, шукаючи поглядом собаку, а потім продовжила далі розповідати Сергію про свою тепершне не стерпне життя. - Та я не дам нікому роботи з мене слухняну ляльку. - Сказала Мілана грізно. Наче погрожуючи комусь. 

Стільки волі та злості було в її словах, що до хлопця нарешті лише саме зараз дійшло в якому дівчина перебуває відчаю. А Мілана продовжували далі.

 - Я вже придумала, що мені з усім цим роботи. Тітка мене, якщо чесно дуже дістала. Ходить постійно до нас до дому і ниє. "Дитину принесеш. Дитину принесеш". Начебто в мене свого розуму не має. От і принесу. Хай знають. - Рішуче сказала Мілана і якось так дивно подивилася на Сергія. Наче в перше його побачила. І щось було в цьому погляді. Наче іскра якась. Сергія навіть фізично відчув це все. Контакт очими. Думки та бажання наче в них обох об'єдналися. Щось таке в цю мить між ними сталося. Щось таке чому не має ні слів, ні пояснень. 

От бувають такі хвилини у житті, коли рішення приймаються миттєво. Коли немає іншого вибору і треба вирішувати саме тут і зараз. Коли вирішується уся твоя доля та подальше життя. Бувають такі хвилини від яких залежить усе. Здається, що саме зараз і була та сама мить. Мілана вирішили діяти. Діяти саме зараз. Діяти рішуче. І будь-що далі буде.

- Одружився б зі мною?  - Спитала вона в Сергія. Якось різко та без усякого переходу. Бо вона вже все для себе вирішила. Справа була лише за ним.

Вони зупинилися й вона сміливо подивилася йому в очі, очікуючи на будь-яку відповідь. Але їй чомусь здавалося, що він скаже "так". Та Сергій, якось відразу не став відповідати. Він не розумів, що зараз відбувається. Ніколи не думав він про таке. І ось на тобі. Хлопець дивився на Мілану так, наче бачив її вперше. Так вони й стояли та дивилися один одному в очі декілька хвилин. Та для дівчини наче минула ціла вічність. Він вже хотів щось таке сказати, та Мілана випередила його зізнання. Хай буде, як буде, подумала вона. Краще він, чим хтось інший. Сергійко. Мій. Так. Мій назавжди..

- А пішли до мене. - Рішуче узяла вона хлопця за руку. А потім дівчина упевнено розвернулася та попрямували у зворотний бік. - Пішли, не пожалкуєш. - Посміхнулася вона.

Він покірно пішов за Міланою ще до кінця не розуміючи, що вона від нього хоче. І як йому себе далі з Міланою вести. Та вона вже усе вирішила сама. Їй було все одно, що їх можуть побачити разом. Що сусідка, яку зустрілася їм біля самого під'їзду обов'язково в усіх деталях зробить мамі доповідь. Це все було вже не важливо. Вона все ж вирішила. Для себе. Назавжди.

Восени темніє рано. На небі вже зібралися темрява, а на годиннику було лише четверта.

- Я зателефоную, — Сергій був якійсь дуже серйозний. Та після усього що між ними тільки що сталося він сам був наче не про себе. Він ніколи про таке не думав. Уявити собі цього не міг. Що він та вона. Що усе це між ними відбудеться. Хлопець був у розпачі. Мілана йому подобалась. З нею було добре. Але таке собі він навіть в мріях уявити не міг!

- Почекай. Я проводжу тебе до зупинки, — відповіла йому Мілана. Постіль потім приведу до ладу, вирішила дівчина.

Вона швидко одягнулася, зовсім не соромлячись того, що між ними було. На стільці залишився висіти її бюстгальтер. Мілана так поспішала одягнутися, що навіть забула про нього. Дівчина боялася, що Сергій піде і вони так нічого і не скажуть один одному.

Вони мовчки вийшли із під'їзду. Трималися на відстані один від одного. Наче разом, а наче ні.
Кожен думав про своє. Мілана чекала від нього якихось рішучих дій. А Сергій від неї чекав якихось пояснень. Зізнань. Але вона мовчала. Мовчав і він. Йшли не дивлячись один одному в очі. Йшла собі наче і нічого такого між ними тільки що не сталося.