23

По осінньому парку йшли двоє. Дівчина та хлопець. Поруч з дівчиною бігав пес.

- Герда, Герда! - Іноді кликала собаку до себе дівчина і потім знов продовжувала розмовляти далі.

Молода пара не поспішаючи виміряла кроками парк. Небо було темне та це не заважало прогулянки.

Мілана, а це була саме вона, говорила більше про себе, а Сергій її дуже уважно слухав.

- Не так батько, як мама та тітка вимагають, щоб я скоріше виходила заміж. Майже кожного дня в нас тільки про це і розмови. Кажуть, давай швидше. Бо час минає. Тобі вже дев'ятнадцять. Дев'ятнадцять!? Здорова дівка. Та я у твої роки. Ну, ти мене розумієш.

Хлопець мовчки кивнув головою, але так нічого і не сказав. Хай дівчина усе висловить, що в неї на серці, подумав Сергій. Хай поділитися усім, що в неї на душі. Бо може саме так їй стане легше. Іншого шляху допомогти Мілані хлопець поки що не бачив. Раніше Сергій ніколи не дивився на неї, як на майбутню дружину. От Юліана то звісно інша справа. А Мілана? Вона гарний друг та хороша людина. От і все, що відчував до неї завжди Сергій. Але це було раніше. Що відчувала вона до нього, хлопець ніколи й не питав. Він думав, що Мілана, як і раніше закохана в Макара. Та насправді все було інакше. Але вміти читати у чужих серцях це занадто складно для багатьох з нас. Як хлопець міг знати, що і хто зараз живе у її дівочому серці. Де вітають та живуть зараз усі її мрії. Про, кого вона пише у своєму таємному щоденнику. Якби ми усі мали таке вміння читати те, що думають про нас люди у своїх самих потаємних думках.

- Мені не залишають іншого вибору. - Жалілася вона йому. Мене наче заганяють у кут. - Розповіла далі Мілана. - Та я не дам нікому роботи з мене слухняну ляльку. - Сказала вона грізно. Наче погрожуючи комусь. Стільки волі та злості було в її словах, що до нього нарешті дійшло в якому вона перебуває відчаю. А Мілана продовжували. - Я вже придумала, що мені з усім цим роботи. Тітка дістала. Ходить постійно і ниє. "В подолі принесеш. В подолі принесеш". Начебто в мене свого розуму не має. От і принесу. Хай знають. - Рішуче сказала Мілана і якось так дивно подивилася на Сергія. Наче в перше його побачила.

От бувають такі хвилини у житті, коли рішення приймаються миттєво. Коли немає іншого вибору і треба вирішувати саме зараз. Коли вирішується доля та подальше життя. Бувають такі хвилини від яких залежить усе. Здається, що саме зараз і була та сама мить. Мілана вирішили діяти. Діяти саме зараз. Діяти рішуче.

- Одружився б зі мною?  - Спитала вона в Сергія. Якось різко та без усякого переходу. Бо вона вже все для себе вирішила. Справа була лише за ним.

Вони зупинилися й вона сміливо подивилася йому в очі, очікуючи на будь-яку відповідь. Але їй чомусь здавалося, що він скаже "так". Та Сергій, якось відразу зам'явся. Він не розумів, що зараз відбувається. Ніколи не думав він про таке. І ось на тобі. Хлопець дивився на Мілану так, наче бачив її вперше. Так вони й стояли та дивилися один одному в очі декілька хвилин. Та для дівчини наче минула ціла вічність. Він вже хотів щось таке сказати, та Мілана випередила його зізнання. Хай буде, як буде, подумала вона. Краще він, чим хтось інший. Сергійко. Мій. Так. Мій назавжди..

- А пішли до мене. - Рішуче узяла вона хлопця за руку. А потім дівчина упевнено розвернулася та попрямували у зворотний бік. - Пішли, не пожалкуєш. - Посміхнулася вона.

Він покірно пішов за Міланою ще до кінця не розуміючи, що вона від нього хоче. І як йому себе далі з Міланою вести. Та вона вже усе вирішила сама. Їй було все одно, що їх можуть побачити разом. Що сусідка, яку зустрілася їм біля самого під'їзду обов'язково в усіх деталях зробить мамі доповідь. Це все було вже не важливо. Вона все ж вирішила. Для себе. Назавжди.

Восени темніє рано. На небі вже зібралися темрява, а на годиннику було лише четверта.

- Я зателефоную, — Сергій був якійсь дуже серйозний. Та після усього що між ними тільки що сталося він сам був наче не про себе. Він ніколи про таке не думав. Уявити собі цього не міг. Що він та вона. Що усе це між ними відбудеться. Хлопець був у розпачі. Мілана йому подобалась. З нею було добре. Але таке собі він навіть в мріях уявити не міг!

- Почекай. Я проводжу тебе до зупинки, — відповіла йому Мілана. Постіль потім приберу, вирішила дівчина.

Вона швидко одягнулася, зовсім не соромлячись того, що між ними було. На стільці залишився висіти її бюстгальтер. Мілана так поспішала одягнутися, що навіть забула про нього. Дівчина боялася, що Сергій піде і вони так нічого і не скажуть один одному.

Вони мовчки вийшли із під'їзду. Трималися на відстані один від одного. Наче разом, а наче ні.
Кожен думав про своє. Мілана чекала від нього якихось рішучих дій. А Сергій від неї чекав якихось пояснень. Зізнань. Але вона мовчала. Мовчав і він. Йшли не дивлячись один одному в очі. Йшла собі наче і нічого такого між ними тільки що не сталося.

Я віддала йому своє дівоцтво. Лягли з ним в постіль без зайвих обіцянок та слів кохання, а він поводить себе так наче нічого не було. Наче це для нього звичайно діло. Ні вона не жаліла про те що вже сталося. Краще з ним, чим з кимось іншим. Сергію вона довіряла. Він був свій, знайомий, майже рідний.  Вже рідний.

Ну то скажи. Скажи мені хоч щось. Що кохаєш. Що дякуєш. Що тобі зі мною було добре. Боже, ну за що це мені усе це, думала Мілана. Я б з ним одружилася. Та він мовчить. Мовчить і все.

До самої зупинки вони так і у повній тиші. Вони думали, як їм з цим далі жити. Ніхто ще не розумів наскільки це все в них серйозно. Мілана ще на щось чекала. Вони сподівалися що так просто він не поїде. Щось скаже. Щось таке зробить. Та Сергій мовчав. Мовчав, бо ще досі не міг прийти в себе після усього, що між ними сталося.

Все якось дуже швидко сталося. Дуже несподівано. Ще ранком, коли він збирався до Мілани в гості в нього і думок про це все не було. І ось вони вже наче хлопець і дівчина. Вона його, а він її. Все було б так швидко що йому потрібен був час. Побути на одиниці. Подумати. А потім вже якось там діяти. Та він не міг їй цього пояснити. А Мілана думала що він просто злякався або взагалі йому щось в ній не сподобалося.