16.

 Зараз Мілана їхала у міжміському автобусі. Вона сиділа біля вікна та нічого там не помічала тому, що весь час думала про своїх хлопців. Про те, як дивовижно відбуваються події у її житті. Ще зовсім нещодавно вона ходила до школи. Була слухняною дівчинкою. А зараз все зовсім інакше. Такого раніше і було не могло, щоб вона зробила по своєму. А зараз ось. Собі вона їде та зовсім через це не хвилюється. Бо в мене своє життя, а батьків інше. Можливо вони краще знають, як треба роботи в якіхось буденних справах. Та те, що стосується мого особистого життя, то тут я повинна чути та слухатися лише своє дівоче серце, думала про себе Мілана.

Я стала дорослою. А вони цього не помічають, з жалем подумала дівчина. Не тільки фізично. А й ментально. Та і  душею я стаю якась інша. Ось іду зараз до своїх друзів. І це замість того, щоб слухняно сидіти з батьками на дачі. Бо я обіцяла. Бо знаю, що на мене там будуть чекати. Що хоч одна людина на світі, крім Кароліни, стовідсотково буде рада мене там бачити. На душі було тепло. Так приємно. І заради цього треба було не слухати тітоньки та роботи так, як підказує серце. Мене чекають. І у дворі за мене хвилюються. Це я знаю стовідсотково!

А в цей самий час уся компанія стояла біля під'їзду чекаючи на Мілану та Кароліну. Усі були в зборі. Крім Сашка та Влада. Вони пішли шукати якихось дівчат, бо без них було б сумно. Всі були веселі окрім Сергія. Бо йому дуже не висточало зараз Мілани. І Кароліни також. Але Мілини не висточало більше. 

- Якщо не буде наших дівчат, то я не піду. Без них це буде не то. - Зізнався він Людочці, яку теж хлопці покликали з собою. 

Вона нікому там не подобалась. Сусідка. Постійно з ними. От і покликали. Щоб була. Бо все одно разом завжди біля хлопців крутиться, то хай вже буде, вирішили усі. Та ніхто її не спримав серьйзно. І нікому вона, як дівчина не подобалася. І звісно, що конкурувати з Міланою чи Кароліною вона і думати не могла. Але Людочці дуже хотілося, щоб на цьому святі вона із дівчат була одна. Бо тоді вся увага буде лише на неї. А це ж так приємно, коли ти едина дівчина і навколо тебе купа хлопців.

- Так Сашко пообіцяв, що ще когось приведе, - відповіла Люда.

- Ні. - Сергій був категоричен у своїх рішеннях. - То все не те. Якщо там не буде Мілани та Кароліни, я не піду!

А в цей самий час Мілана ще їхала з дачі до дому. Вона думала скільки їй усього ще треба зробити.

Та я краще запізнюсь та все одно прийду, - вирішила дівчина. - Кароліна без мене не поїде. Це стовідсотково. Тому спочатку до себе. Швидко помитися. Зібратися. І до подруги. Вона вже напевно зібрана. Тому ми швидко. До дев'ятої встигнемо. І у нас в запасі буде ще ціла ніч, щоб побути разом.

Мілана раділа та посміхалась, дивлячись на своє відображення у вікні. Цей автобус віз її до людей, котрих їй дійсно хотілося бачити через будь-які перешкоди.

Було десь вже вісім вечора, коли на горизонті показалися Сашко і Влад, а з ними три якісь незнайомі дівчини. Одна висока, інша мала на зріст, а третя така середнього зросту та чимала дуже дівчинка. Висока була худорлява. Маленька - така, пані і тілі. На зріст вона була з півметра. Але сама симпотчна із всіх дівчат. Сашко почав називати як кого звуть з дівчат. Та Сергій навіть не став з ними знайомитися. Він навіть прослухав як їх звуть. Та його чесно кажучи це взагалі і не ціковило. Бо він чекав зовсім на їнших дівчат. І звісно що ці незнайомі йому пані аж ніяк не могли замінити Сергію його улюблених Мілана та Кароліну. 

- Ну все, пішли до Ромчика. Бо вже пора, мабуть, сідати за стіл. - Запропонував Макар. - Мілана та Кароліна вже не прийдуть.

- Ну, ви тоді йдіть, а я ще почекаю, - вирішив Сергій. - Може ще і прийдуть. Бо Мілана мені точно обіцяла. Я їй вірю. Ідіть. Я потім підійду.

- Я теж з тобою почекаю, - вирішила Людочка. - Як тобі ці дівчата? - З певними ревнощами спитала вона.  Дівчина раділа, що Мілана та Кароліна не приїхали. Їй хотілося бути єдиною дівчиною і щоб лише вона була у центрі уваги. А тут ще якісь три прийшли. Це Людочці не дуже подобалося.

- Я їх не знаю. Що вони за люди? Та Мілана і Кароліна набагато красивіше. І взагалі вони мені не подобаються. Я, мабуть, не піду. Вони мені не до душі. Я чекав на наших. - Поділився Сергій з Людою своїми думками. - Ти якщо хочеш йди до Ромчик. А я краще піду собі до дому. Бо в мене вже і настрою нічого немає. Я пішов. Скажи усім, що я буду вдома. - Сказав хлопець і дійсно пішов до себе.

Він був в розпачі. І настрою взагалі ніякого не було. Сергій так чекав на Мілану. Нікому в цьому не зізнався. Та вона така була чудова. Така класна. От якщо чесно, казав він сам собі, то Кароліна подобається зовні. І така вона м'яка лагідна. Спокійна. А от Мілана. В неї твердий характер. Та вона гарна людина. До неї лежить душа. Так з нею добре. Ні, щось там в них сталося. Мабуть, щось серйозне, думав він та сильно переживав за дівчат.

Вже було майже дев'ять вечора. Там, мабуть, всі вже п'яні та веселі. Та я все одно не хочу йти туди без Мілана. Буду спати йти.

І тільки Сергій роздягнувся, як хтось подзвонив у двері. Хлопець відразу зрадів та побіг відкривати. Це вони, вони! - думав він. Та це були Люда та Рома і вони прийшли, щоб узяти касет. Бо там вже випили та забажали танців.

Не пройшли й п'яти хвилин, як у двері знов хтось подзвонив. Задовбали! - Подумав Сергій. Не могли відразу все узяти. Це вони за  ще за касетами прийшли..

- Ви що не могли відразу усе взяти? Я що вам тут найнявся ходити туди сюди закривати відкривати? - Буркотів він у голос відчиняючи двері.

- О!

На порозі стояли його любі дівчата. Ті самі, хто був йому дуже дорог. Ті, без кого і свято було, не свято. Ті, кого він так чекав. Сергій вірив до останнього, що вони обов'язково прийдуть. І ось. Нарешті. Прийшли. Такі рідні. Такі свої. Такі самі-самі найкращі на світі! 

- Мілана! - Вони кинулися один одному в обійми.

Потім поцілувався з Кароліною.

- Я дуже радий вас бачити. Ви такі молодці, що приїхали.