13. Гості

Був гарний весняний ранок. Такі приємні дні не так вже й часто бувають навесні. Тепла та сонячна погода. Блакитне небо. І сонце сяє. Вже, мабуть, як влітку. Вихідний день. Можна займатися чим завгодно. Почитати. Чи піти на прогулянку. Або просто побути вдома. Мілана ще не вирішила чим саме вона буде сьогодні займатися. Але якось не дуже хотілося в таку чудову та гарну погоду просто сидіти вдома. Добре було б кудись поїхати чи піти до когось у гості. Та ще рано. 

Ні, вдома це не те, подумала, знов подивившись у вікно Мілана. Краще поїхати до когось в гості? Наприклад до Кароліни. Чи можна ще до Юліани поїхати. А там і до хлопців недалеко. Ось, наприклад до Сергія.

Дівчина спіймала себе на думці, що була б дуже рада його побачити. Саме його чи усіх інших теж, спитала себе Мілана і навіть самій собі не змогла дати на це питання чесну та відверту відповідь. Бо якось все так було неоднозначно. Ці всі душевні муки. Такий не спокій не зрозумілий на душі. Такого з нею ще ніколи, мабуть, не було.

І в той же самий час їй хотілося побачити Сергія. Поспілкуватися з ним. Якось так вийшло, що останнім часом вона дуже багато про нього думала. Хотіла бути з ним і в той самий час їй здавалося, що це абсолютно не можливо.

З нею такого ще не було. Ніколи у житті думки про хлопців не викликали в дівчині таких ось не зрозумілих почуттів. Що це було — перші ознаки закоханості або щось інше, Мілана і сама не могла поки що зрозуміти. Але її наче щось кликало, тягнула, туди де був цей веселий та дуже дотепний хлопець. Якесь тяжіння.

Не знаю, що це зі мною, думала Мілана. Вона забороняла думати собі про це. Але ж якісь солодкі були ці її мрії. Які вони були солодкі. Їм добре було разом. Так легко, як ні з ким іншим. І це стосується усіх. Навіть її найкращих подруг. Все це було дивно. Дуже дивно.

А за вікном яскраво сяяло весняне сонечко. І так хотілося скоріше кудись піти. Кудись поїхати. Туди де не треба прикидатися. Не треба постійно чути жахливі компліменти. А дійсно відпочити душею. Та потім почувати себе наче після теплої приємної ванни. До речі про ванну.

Мілана нещодавно тільки прокинулась. А зараз вона дивилась у вікно та думала чи прибрати їй свою кімнату зараз, чи вже після обіду. Бо якось не було ніякого бажання це роботи прямо з самого ранку. Вона не була впевнена, що саме сьогодні залишиться вдома. Чогось хотілося. Чогось такого для душі. Просто валятися у ліжку весь вихідний день це було не для неї. Мілана дівчина активна. Щось треба було робити. Кудись їхати. О! Це вона залюбки. Тільки б було куди та й до кого. А в неї і є до кого. Треба збиратися.

Так. Мабуть, все-таки поїду до хлопців, вирішила вона. Ну, як до хлопців. До свого Сергія. Мілана посміхнулася своєму відображенню у дзеркалі. Треба хоч самій собі не брехати. Я хочу до Сергія. От зараз прийму душ та почну збиратися. Тільки Мілана про це подумала, коли несподівано хтось подзвонив у двері. А вдома нікого, окрім неї й не було. А ще вона тільки збиралися прийняти ванну. Тому і була вдягнена по домашньому. Спідниця та футбока. Бо вона так завжди ходила в себе вдома, коли нікого не було з чужих. Щоб вільно та легко себе почувати навіть в одязі. Бо вона дуже любила свободу. Свободу у всьому, що Іі оточувало.

- Це, мабуть, мама. - Вирішила Мілана.  -- От знов вона забула ключі. - Почала дівчина сердитися. -  От завжди з нею так. Як йде гуляти з "Гердою", то постійно щось та й забуває. - Не поспішаючи дівчина підійшла до вхідних дверей. 

- Ух, ти! - Так і завмерла вона на порозі. - Очам своїм не вірю. Це ж треба. Які гості! - Мілана щиро посміхнулася і подумала про себе, що це неймовірно. Бо, як тільки вона почала думати про хлопців. Ну, як про хлопців. Про нього. Як вони усі відразу якимось дивом з'явилися в неї вдома. Це було дійсно справжне диво. Приємне таке диво, що там ще зайвого казати. Наче хтось вміє читати мої думки, подумала вона. Як наче ми на одній хвилі. Вона читала про це у книгах та бачила у кіно, але щоб це сталося з нею та у звичайному житті то, таке, мабуть, з нею уперше. 

Мілана осяяла весь коридор своєю неймовірно чарівною посмішкою. І впершу чергу обійняла Сергія, а потім і усіх інших хлопців. Помітно було відразу, що вона справді дуже рада була усіх бачити. Так вона й промовила не витримавши своїх почуттів.

- Я така рада бачити вас усіх! Якби ви тільки знали! От тільки що саме про вас і думала. Та вже збиралася до вас у гості. А тут ви самі. Наче чарівник мене зараз підслухав 

- А може і чарівник. - Посміхнувся ій Сергій і про себе подумав, що "здається цей чарівник - саме я". Але не сказав цього вголос. Було соромно якось йому про таке казати поруч з Міланою. Бо не знав він чи настільки ж вона гарно до нього ставиться, як і він до неї. Вони обидва один про одного багато ще чого насправді не знали. 

 - Я така задоволена, що ви до мене завітали у гості. - Ще раз повторила Мілана. Було добре видно по іі обличчю, що вона дійсно була дуже рада. - Якій для мене це приємний сюрприз ви навіть не уявляєте. Які ви молодці, що приїхали. - Мілана знов щиро посміхнулася та хотіла ще раз обійняти. Усіх чи когось одного? Та вона здається зараз обійняла б увесь світ від щастя. Неймовірно. Дивовижно. Як так? Вона тільки про них чи то про нього думала й ось хлопці тут, як тут перед нею.

На порозі стояли Сергій, Влад та Сашко. Це все Сергій зібрав їх усіх з ранку, щоб разом поїхати в гості до Мілани. Самому йому було якось не зручно. А так. Наче це була не тільки його ідея. Вони приїхали в гості до своєї подруги. Що тут такого? Здається Сергій сам боявся, зізнатися, що збирався до неї сам, без усіх. Та не зміг. Якось не зручно йому було це зробити. Але він дійсно дуже радий був її бачити. Він був щасливий, що вони знов зустрілися. Якось не висточало йому цієї дівчини в останні тижні. Він до неї звик. Це було тяжіння. Не зрозуміло чому саме вона. Але так було і він нічого з цим не міг зробити. Його тягне до Мілани. Якби тільки він знав про що саме думала вона перед тим як вони подзвонили в ії двері. Якби тільки знав.